Дональд Трамп є одним із найбільш ексцентричних президентів в історії США, а початок його другої каденції сколихнув міжнародну систему. В українському інформаційному просторі Трампу часто приписують образ непослідовного політика, схильного до імпульсивних рішень, а інколи навіть прямо називають агентом КДБ СРСР. Проте подібні інтерпретації є спробою спростити складну та багатовимірну еволюцію зовнішньої політики США.
Ще до інавгурації Трампа експертне середовище, спираючись на досвід його першої каденції, прогнозувало, що нова адміністрація прагнутиме демонтажу інституцій і практик ліберального міжнародного порядку, який у Вашингтоні дедалі частіше сприймається як застарілий і такий, що не відповідає національним інтересам Сполучених Штатів. Водночас масштаб та інтенсивність цих процесів у 2025 році вийшли за рамки очікувань багатьох спостерігачів.
Жорсткий тиск на традиційних союзників США, формування прагматичних контактів із геополітичними опонентами, активне посередництво у низці воєнних конфліктів, а також відсутність результатів у завершенні російсько-української війни попри передвиборчі обіцянки створювали враження зовнішньополітичної хаотичності та стратегічної непослідовності адміністрації Трампа. Однак у грудні 2025 року адміністрація опублікувала документ «Стратегія національної безпеки США», який на доктринальному та інституційному рівнях закріпив ключові засади та пріоритети зовнішньої політики на другий термін.
Прийняття такого документа має не лише внутрішнє, а й міжнародне значення. Стратегія формалізує підходи Вашингтону до глобальних процесів, підвищує рівень передбачуваності американської політики та зменшує простір для хибних очікувань з боку партнерів. В умовах зростаючої турбулентності міжнародної системи аналіз цього документа стає відправною точкою для розуміння логіки дій ключового центру сили сучасного світу. Головна теза цієї статті полягає в тому, що зовнішня політика Дональда Трампа у другій каденції не є хаотичним набором імпровізацій. Навпаки, вона становить послідовну спробу перегляду ролі США в міжнародній системі на основі жорстко інтерпретованого національного інтересу та логіки великодержавної конкуренції, що відображає ширшу кризу ліберального світового порядку.
Концептуальні засади стратегії Трампа (як США бачать світ)
Відповідно до світогляду адміністрації Дональда Трампа, їй дісталася Америка в одній із найнижчих точок своєї новітньої історії. Тридцятирічний період глобалізації та вільної торгівлі, який раніше розглядався як джерело американського процвітання, у новій інтерпретації призвів до деградації промислової бази США, ерозії середнього класу, відтоку капіталу і технологій за межі країни, а також до критичної залежності від глобальних ланцюгів постачання, що контролюються стратегічними конкурентами.
У цій логіці торговельний дефіцит перестає сприйматися як суто макроекономічний показник й інтерпретується як симптом стратегічної слабкості, що відображає передачу елементів американської економічної потужності та виробничого потенціалу. Виходячи з цього, тарифні обмеження, попри можливі короткострокові витрати, розглядаються адміністрацією Трампа як інструмент довгострокової реіндустріалізації та повернення ключових виробництв на територію Сполучених Штатів.
Окрім критики глобалізації та вільної торгівлі — двох фундаментальних опор ліберального світового порядку — адміністрація Трампа послідовно переглядає роль США у міжнародних інститутах і логіку підтримання союзів, які, на її думку, перестали приносити стратегічні дивіденди. Якщо для попередніх політичних еліт участь США в міжнародних організаціях розглядалася як спосіб мультиплікації американської «м’якої сили» та закріплення глобального лідерства, то в логіці Трампа ці структури перетворилися на інструменти стримування Вашингтона, що обмежують свободу дій у зовнішній політиці.
Показовим прикладом такого підходу є ставлення адміністрації Трампа до кліматичних угод, які, на її думку, підривають конкурентоспроможність американської промисловості, змушуючи США відмовлятися від дешевих джерел енергії. Як аргумент наводяться довгострокові структурні тенденції: частка промислового виробництва у ВВП США скоротилася приблизно до 10 % порівняно з 20–25 % у середині XX століття, тоді як чисельність зайнятих у виробничому секторі зменшилася з 17,2 млн осіб у 2000 році до близько 12,7 млн у середині 2020-х років. У межах стратегії реіндустріалізації Трамп робить ставку на формування автономних виробничих циклів у ключових секторах економіки. У цій логіці нафта, газ і вугілля знову набувають статусу стратегічних активів, покликаних забезпечити дешеву, надійну та незалежну енергетичну базу для відновлення промислового потенціалу США.
Енергетичні ресурси у стратегії Трампа виступають не лише економічним, а й зовнішньополітичним інструментом. Зокрема, необхідність американського контролю над Венесуелою обґрунтовується, серед іншого, прагненням запобігти переходу найбільших у світі запасів нафти під контроль геополітичних конкурентів США. Паралельно експорт американського скрапленого природного газу розглядається як інструмент впливу на зовнішні ринки — передусім європейський — в умовах скорочення частки Російської Федерації в енергетичному балансі ЄС.
Попри жорстку критику Організації Об’єднаних Націй, адміністрація Дональда Трампа не поспішає виходити з ООН або ставити під сумнів статус США як постійного члена Ради Безпеки. Це пояснюється відсутністю співставної альтернативи, а також небажанням передавати конкурентам додаткові інституційні важелі впливу. В історії міжнародних відносин вже був випадок, коли у 1950 році СРСР вирішив бойкотувати засідання Ради Безпеки ООН на знак дипломатичного протесту. У межах цього демаршу Вашингтон скористався відсутністю Москви та зміг провести резолюцію щодо направлення міжнародного військового контингенту на Корейський півострів для боротьби з комунізмом. Це був єдиний і останній випадок, коли член РадБезу ООН ігнорував його засідання.
Водночас у січні 2026 року США вийшли з дочірньої структури ООН — Всесвітньої організації охорони здоров’я, відмовившись сплачувати «заборгованість» у розмірі 260 млн доларів. Паралельно Дональд Трамп ініціює створення альтернативних регіональних і міждержавних форматів співробітництва (напр. Рада Миру), інституційна структура яких потенційно допускає розширення мандата до глобального рівня. Водночас як більшість союзників США, так і їхні конкуренти підходять до участі в подібних структурах обережно, не відкидаючи таку можливість повністю, але займаючи вичікувальну позицію. Вищий рівень готовності до взаємодії демонструють окремі малі та середні держави, які розглядають співпрацю з адміністрацією Трампа як джерело прагматичних політичних і економічних вигод, зокрема Туреччина, Вірменія та Азербайджан.
Переосмислення національного інтересу США
Однією з ключових змін у Стратегії національної безпеки 2025 року стало переосмислення поняття «національного інтересу». В академічному розумінні це поняття включає як реакцію на об’єктивні структурні процеси міжнародної системи, так і суб’єктивну складову, пов’язану зі світоглядом конкретних політичних еліт. Саме наявність цієї суб’єктивної компоненти пояснює, чому стратегічні документи у сфері національної безпеки та зовнішньої політики переглядаються після кожної зміни політичного керівництва, відображаючи не лише трансформації зовнішнього середовища, але й зміну інтерпретації пріоритетів.
Адміністрація Трампа виходить з тези, що попереднім елітам вдалося переконати американське суспільство в тому, що експорт демократії та військова присутність за межами національних кордонів безпосередньо відповідають інтересам США. На їхню думку, подібний підхід виявився стратегічною помилкою, яка призвела до надмірного розширення американських зобов’язань, підтримання яких перевищило реальні ресурсні можливості Вашингтона. У цій логіці Сполучені Штати відходять від практики експорту ліберальної демократії та ролі «світового поліцейського», зосереджуючись на більш вузько визначених пріоритетах.
Ключовим національним інтересом стратегія декларує «забезпечення безпеки», однак це поняття трактується у розширеному сенсі. Йдеться не лише про захист від прямої військової агресії, а й про протидію ворожим торговельним практикам, операціям іноземного впливу, транснаціональним злочинним мережам, наркотрафіку, нелегальній міграції, а також загрозам цивілізаційній і культурній ідентичності. Таким чином, безпека набуває комплексного характеру, поєднуючи військовий, економічний і ціннісний виміри.
На практиці це означає відмову США від безумовного дотримання норм ліберального світового порядку та декларування готовності досягати своїх цілей під егідою національного інтересу. У межах цієї стратегії Вашингтон використовує свої ключові інструменти впливу — гегемонію долара, військово-технологічну перевагу та масштаб внутрішнього ринку, доповнюючи їх широким арсеналом заходів економічного тиску і конкуренції.
Реалізація стратегії у зовнішній політиці США
Ключовим зовнішньополітичним виміром нової американської стратегії є системне протистояння з Китаєм. Пекін офіційно визначений як єдиний гравець, здатний одночасно кинути виклик економічному, технологічному та інституційному домінуванню США. У цьому контексті торговельний дисбаланс між двома країнами набуває не лише економічного, а й геостратегічного виміру. У 2024 році дефіцит США у торгівлі товарами з Китаєм становив близько 295 млрд доларів, тоді як сукупний торговельний профіцит Китаю у глобальному вимірі перевищив 1 трлн доларів.
В інтерпретації адміністрації цей профіцит перетворюється на інструмент геоекономічного впливу: акумульовані ресурси використовуються для кредитування інфраструктурних проєктів за кордоном, розширення виробничих ланцюгів і зміцнення технологічних позицій Пекіна, що у довгостроковій перспективі перерозподіляє вплив на користь Китаю в окремих регіонах.
«B. Азія: виграти економічне майбутнє, запобігти військовій конфронтації
Лідерство з позиції сили
Президент Трамп одноосібно переглянув більше ніж три десятиліття хибних американських уявлень щодо Китаю: а саме, що відкриваючи наші ринки для Китаю, заохочуючи американський бізнес інвестувати в Китай і передаючи виробництво в Китай, ми сприятимемо входженню Китаю до так званого «міжнародного порядку, заснованого на правилах». Цього не сталося. Китай став багатим і потужним та використав своє багатство і силу у власних значних інтересах. Американські еліти — протягом чотирьох послідовних адміністрацій обох політичних партій — або свідомо сприяли стратегії Китаю, або перебували в стані заперечення.»
Виходячи з цього, однією з ключових задач американської стратегії стає перебалансування економічних відносин із Китаєм на основі принципів взаємності та «стратегічної справедливості». У логіці America First торгівля має бути більш збалансованою, а чутливі галузі — від критично важливих технологій до стратегічних матеріалів — повинні бути виведені із залежності від китайських поставок. Йдеться не про припинення торгівлі як такої, а про її структурну трансформацію з метою відновлення економічної та технологічної автономії США.
Військове суперництво між США та Китаєм у документі не визнається рівноправним, що пояснюється як форматом стратегії, так і загальною невизначеністю міжнародної системи. Натомість основна увага приділяється продовженню політики фізичного стримування, забезпеченої присутністю ВМС США в Індо-Тихоокеанському регіоні. Центральним завданням залишається недопущення прориву так званого першого ланцюга островів, ключовим елементом якого є Тайвань. Адміністрація прямо декларує неприпустимість силової зміни статусу-кво, водночас формально зберігаючи позицію про належність острова до Китайської Народної Республіки, тоді як спосіб його інтеграції залишається невирішеним.
Важливим нововведенням є акцент на активнішому дипломатичному тиску на союзників і партнерів із метою розширення доступу американських збройних сил до інфраструктури регіону. Хоча конкретні держави не називаються, йдеться передусім про Японію та Південну Корею. Для держав, які проводять політику стратегічної автономії, зокрема Індії, подібний підхід може сприйматися як обмеження суверенітету. У ширшому сенсі це фіксує принциповий розрив із попередньою риторикою. Ліберальний порядок тривалий час декларував суверенітет як універсальну норму, однак на практиці його застосування було вибірковим. Нова стратегія фактично легітимізує те, що раніше реалізовувалося неформально: право провідної держави коригувати поведінку партнерів відповідно до власних інтересів.
Ця логіка набуває ще більш прямолінійного характеру у Західній півкулі. Документ прямо декларує неприпустимість посилення присутності інших великих держав у регіоні, що означає фактичне повернення до логіки Доктрини Монро. Хоча ця концепція ніколи повністю не зникала, у період ліберального світового порядку вона була частково витіснена універсалістською риторикою. У нових умовах держави регіону, які намагатимуться збалансувати вплив США через опору на Китай чи Росію, ризикують зіткнутися з жорсткими інструментами примусу, ресурсний потенціал яких значно перевищує їхні можливості.
A. Західна півкуля: «Доктрина Трампа» як доповнення до Доктрини Монро
Після років занедбання Сполучені Штати відновлять і забезпечать дотримання Доктрини Монро з метою відновлення американського домінування у Західній півкулі, а також для захисту нашої національної безпеки та доступу до ключових географічних регіонів у цьому просторі. Ми позбавимо держави поза межами півкулі можливості розміщувати сили чи інші загрозливі спроможності, а також володіти або контролювати стратегічно важливі активи в нашій півкулі. Це «доповнення Трампа» до Доктрини Монро є прагматичним і дієвим відновленням американської сили та пріоритетів, що відповідає інтересам національної безпеки США.
Показовим прикладом стала операція у Венесуелі. У період функціонування ліберального світового порядку Каракас вийшов зі сфери впливу Вашингтона та намагався зміцнити свої позиції через військову співпрацю з Росією та економічні зв’язки з Китаєм. Проведена на початку 2026 року операція із затримання Ніколаса Мадуро та його доставлення до США стала демонстративним сигналом щодо меж допустимого стратегічного маневрування в регіоні. У контексті ліберальної системи міжнародного права ця подія є грубим порушенням ключових норм. Показовою стала відповідь Марко Рубіо на критику дій США на майданчику ООН: «Мені байдуже, що говорить ООН».
Реакція глобальних конкурентів США була стриманою. Росія та Китай обмежилися політичними заявами про порушення міжнародного права, що продемонструвало їхню неготовність вступати у пряме протистояння з Вашингтоном у цьому регіоні. З високою ймовірністю це означає фактичне визнання Західної півкулі виключної сферою впливу Сполучених Штатів, і на сьогодні важко уявити альтернативні довгострокові точки входу в регіон.
Таким чином, події навколо Венесуели демонструють не лише кризу ліберального світового порядку, але й вибірковість його застосування ключовими державами. Більше того, йдеться не тільки про Росію та Китай, які апелюють до норм і принципів цього порядку насамперед у ситуаціях власної відносної слабкості, але й про його головного бенефіціара — Європу. Публічно не було озвучено жодної заяви європейських лідерів із засудженням дій США у Венесуелі як порушення міжнародного права, що ще раз підкреслює інструментальний, а не універсальний характер посилання на ліберальні норми у сучасній міжнародній політиці.
джерело
Водночас європейський континент займає особливе місце у новій стратегії Вашингтону. Саме на цьому напрямі найбільш чітко проявляється ціннісний вимір трансформації американської зовнішньої політики. Нова адміністрація у Вашингтоні суттєво відрізняється від попередніх у питаннях міграції, культурної політики та підходів до національної ідентичності. В американському політичному дискурсі ці відмінності позначаються терміном woke culture, який розглядається як один із символів ліберального світового порядку.
З точки зору адміністрації Трампа, якщо американське суспільство підтримало перегляд цієї моделі всередині країни, інституції Європейського Союзу продовжують її відтворювати на наднаціональному рівні та стримувати консервативні політичні сили. Це бачення відображене у формулюваннях Стратегії національної безпеки, де ЄС критикується за підрив суверенітету держав, міграційну політику, обмеження свободи слова та демографічну кризу:
«До ширшого кола проблем, що постають перед Європою, належать діяльність Європейського Союзу та інших транснаціональних організацій, які підривають політичну свободу і суверенітет, міграційна політика, що трансформує континент і породжує конфлікти, цензура свободи слова та придушення політичної опозиції, різке зниження народжуваності, а також втрата національної ідентичності та впевненості у власному майбутньому.
Якщо нинішні тенденції збережуться, континент може стати невпізнаваним уже через 20 років або навіть раніше. Ми прагнемо, щоб Європа залишалася європейською, відновила свою цивілізаційну впевненість і відмовилася від неефективної моделі надмірного регулювання».
Багато хто пам’ятає минулорічний виступ віце-президента США Джей Ді Венса у Мюнхені, однак у 2026 році ціннісне протистояння вийшло на новий рівень ескалації. 9 лютого Комітет з питань судової влади Палати представників США оприлюднив звіт, у якому Європейський Союз звинувачується у втручанні у внутрішню політику низки держав. Паралельно адміністрація Трампа посилює двосторонні зв’язки з окремими європейськими країнами та політичними силами, критично налаштованими до інституційної моделі ЄС. На рівні окремих сенаторів також звучать ідеї реформування європейської архітектури та перерозподілу повноважень на користь національних держав.
Ліворуч (Daily Romania): Комітет з питань судової влади Палати представників США: Звіт показує, що ЄС втручався у ці вісім виборів: Словаччина (2023), Нідерланди (2023 і 2025), Франція (2024), Румунія (2024), Молдова (2024), Ірландія (2024 і 2025)
Праворуч (Анна Пауліна Луна): Європейські країни заслуговують на повагу до свого суверенітету, однак ЄС часто карає держави, які відходять від його політики. Настав час відмовитися від ЄС і відновити суверенітет окремих націй — у Європі та в усьому світі.
Ціннісний вимір поступово трансформується у стратегічний. Це особливо помітно у контексті Росії та війни проти України. Якщо Європейський Союз тривалий час розглядав конфлікт переважно крізь призму міжнародного права та норм, то адміністрація Трампа схильна інтерпретувати його через баланс сил, сфери впливу та довгострокову конкуренцію з Китаєм. Більш детально про завершення російсько-української війни розписано у Додатку.
Висновок
Отже, підхід адміністрації Дональда Трампа до зовнішньої політики спрямований на демонтаж залишкових елементів ліберального світового порядку, сформованого після завершення Холодної війни. Це зумовлено як внутрішніми трансформаціями американського суспільства, так і об’єктивними змінами у міжнародному середовищі. Зростання конкуренції великих держав, технологічна та економічна фрагментація глобальної економіки, криза міжнародних інституцій і втрата Заходом монополії на визначення правил міжнародної взаємодії створили передумови для перегляду ролі США у світі. У цьому контексті стратегія America First є не лише політичним гаслом, а відображенням ширшої адаптації до нової епохи великодержавної конкуренції.
Водночас на цьому етапі не спостерігається прагнення до формування нової цілісної архітектури міжнародних відносин, здатної замінити попередню систему. Історичною аналогією такого перехідного періоду може слугувати Ялтинська конференція лютого 1945 року як момент політичної фіксації нових правил співіснування між провідними державами. Проводячи цю паралель, можна зазначити, що адміністрація Трампа наразі діє фрагментарно, вибудовуючи відносини з різними центрами сили у двосторонньому форматі, без спроб об’єднати їх у межах єдиного переговорного процесу. Це дає підстави припустити, що формування нових правил співіснування у міжнародній системі може затягнутися та бути оформлене вже наступними поколіннями політичного керівництва.
Навіть потенційна зміна адміністрації у США навряд чи призведе до відновлення попереднього ліберального порядку. Практика останніх десятиліть свідчить, що ліберальні норми функціонували не стільки як універсальний механізм регулювання міжнародної системи, скільки як інструмент американського лідерства та легітимації глобальної ролі Сполучених Штатів. У сучасних умовах їх застосування дедалі більше набуває вибіркового та інструментального характеру.
У межах реалістичної парадигми функціонування міжнародної системи визначається передусім балансом сил, тоді як у ліберальній моделі ключова роль відводилася міжнародним нормам і праву. Сучасна американська стратегія дедалі більше виходить із визнання Китаю, Індії та Росії як держав, що визначають глобальний баланс сил і прагнуть формування власних зон впливу. Водночас питання меж цих зон та правил їхнього співіснування залишається відкритим. Це підвищує рівень стратегічної невизначеності, посилює конкуренцію між великими державами та збільшує ризики конфліктів у середньостроковій перспективі.
У таких умовах для середніх і малих держав ключовим викликом стає адаптація до нової реальності, в якій стратегічна автономія, диверсифікація партнерств і здатність інтегруватися у нові геоекономічні та безпекові конфігурації визначатимуть їхню довгострокову стійкість і місце у трансформованій міжнародній системі.
Додаток
Завершення російсько-української війни
У питанні дипломатичного завершення війни в Україні у 2025 році адміністрація Володимира Зеленського вирішила спиратися на інституції Європейського Союзу, які, як було показано вище, перебувають у системному конфлікті інтересів із адміністрацією Трампа. У цих умовах зростання напруженості у відносинах між Вашингтоном і Києвом було практично неминучим і чітко проявилося під час візиту української делегації до Вашингтону 28 лютого 2025 року. Цей епізод вже був детально проаналізований в окремому матеріалі.
Після цього риторика української сторони суттєво не змінилася, і її представники продовжують апелювати до норм ліберального світового порядку. Однак, як було продемонстровано на прикладі Венесуели, практика застосування цих норм залишається вибірковою, що ще раз підкреслює обмеженість їх універсалістських претензій. Більше того, у 2026 році позиція Європи щодо відмови від діалогу з Росією почала поступово трансформуватися. Франція вступила у прямі контакти з Москвою, а Німеччина, перебуваючи під значним суспільним тиском, висловила готовність до аналогічних кроків.
Наприкінці 2025 року Вашингтон повністю припинив фінансування України, тоді як Європейський Союз виявився неспроможним компенсувати відсторонення США. У результаті це призвело до остаточного переходу стратегічної ініціативи на бік Росії, яка тепер диктує політичні умови для завершення війни. Мінімальні вимоги полягають у виведенні українських військ із Донецької області та юридичній фіксації відмови від вступу до НАТО. З метою примусу України до виконання цих умов Росія розпочала масштабну повітряну кампанію, спрямовану на енергетичну інфраструктуру України, досягнувши найбільш відчутних результатів із 2022 року.
Російська зовнішня політика, як і сучасна американська, ґрунтується на прагматизмі та макіавеллізмі, що відповідає підходам Західної школи реалізму в теорії міжнародних відносин. У таких умовах досягнення більш сприятливих результатів у форматі США — РФ порівняно з форматом США — Україна було лише питанням часу, про що попереджали ще на початку 2025 року. 12 лютого 2026 року агентство Bloomberg опублікувало витік деталей обговорюваного економічного співробітництва між США та Росією, яке раніше Зеленський оцінював у 12 трлн доларів.
Адміністрація Трампа публічно дотримується тактики «подвійного ультиматуму», здійснюючи економічний тиск на Росію. Водночас цього недостатньо, щоб змусити Москву відмовитися від своїх мінімальних вимог. Імовірно, йдеться радше про стримування розширення цих вимог. У результаті ми спостерігаємо наступну риторику Трампа: «Поступки з боку Росії у вирішенні питання завершення війни в Україні можуть полягати в тому, що росіяни припиняють бойові дії і не будуть захоплювати більше територій» , а Зеленського офіційно названо “ключовою перешкодою на шляху до миру”.
У геополітичному вимірі для національного інтересу США співпраця з Росією має більший пріоритет, ніж слідування ліберальним принципам суверенітету та територіальної цілісності України, а адміністрація Зеленського так і не змогла підібрати аргументів для адміністрації Трампа, чому вони мають підтримати саме позицію України в переговорному процесі. З огляду на це можна констатувати, що відносини між США та Україною перебувають у найнижчій точці за весь період незалежності, а переговорний процес зайшов у глухий кут. Водночас необхідно ще раз підкреслити, що США залишаються наймогутнішою державою сучасної міжнародної системи і при досягненні стратегічних цілей діють передусім із позицій національного інтересу.
Перспективи українсько-американських відносин
Слід відзначити прямолінійність адміністрації Трампа у формулюванні зовнішньополітичних пріоритетів. У Стратегії національної безпеки прямо зафіксовано, що не кожна держава перебуває у полі національного інтересу Сполучених Штатів.
Основна проблема України полягає в тому, що з моменту здобуття незалежності відносини з Вашингтоном вибудовувалися в межах ліберального світового порядку. На сьогодні еліти з альтернативними точками зору публічно не представлені в політиці. Більше того, вони маргіналізовані та часто сприймаються як політично токсичні або такі, що пов’язані з «проросійськими позиціями». Крім цього, серед українського суспільства не спостерігається запиту на зміну парадигми, тому з високою ймовірністю ліберальні принципи й надалі експлуатуватимуться політиками в рамках внутрішньої боротьби за владу.
Якщо перекласти цей висновок із академічної на публіцистичну мову, то формула:
«Україна є вільною і незалежною державою, тому має суверенне право самостійно визначати свій зовнішньополітичний курс» і надалі домінуватиме над формулюванням:
«З огляду на геополітичну реальність Україна змушена враховувати інтереси великих держав, насамперед США, у процесі формування власної зовнішньої політики».
Перша формула відображає ціннісну рамку ліберального порядку, тоді як друга відповідає реалістичній традиції міжнародних відносин. Водночас з огляду на те, що створення умов для стабілізації відносин між Росією та Європою визначено одним із пріоритетів політики США на європейському напрямі, повністю ігнорувати Україну Вашингтон не зможе. Це відображено у стратегічних документах у наступному формулюванні:
«Одним із ключових інтересів Сполучених Штатів є якнайшвидше припинення бойових дій в Україні з метою стабілізації європейської економіки, запобігання непередбачуваній ескалації або розширенню війни, відновлення стратегічної стабільності у відносинах із Росією, а також забезпечення післявоєнного відновлення України для її існування як життєздатної держави»
Виходячи з цього, Україна може вибудовувати взаємодію зі США через логіку зниження ризиків, демонструючи, що її стійкість безпосередньо пов’язана зі стабільністю Європи та запобіганням новим конфліктам. Наприклад, переговорна формула може виглядати таким чином: «Ми зацікавлені в [предметі перемовин], оскільки це дозволить стабілізувати внутрішню ситуацію та знизити ризики повторної ескалації у відносинах із Росією». Така мотивація має негативний характер, однак у поточних умовах вона залишається найбільш реалістичною.
Одним із потенційно позитивних факторів може стати співпраця у сфері видобутку рідкісноземельних матеріалів. Однак, через те, що офіційний текст договору від 30 квітня 2025 року досі не опубліковано, ситуація залишається у високому ступені невизначеності. В українському публічному дискурсі ця угода подається як можливість залучення інвестицій, технологій та закріплення України у глобальних виробничих ланцюгах цієї галузі. Натомість у США інтерпретація є більш прагматичною: для аудиторії MAGA Трамп наголошує на поверненні витрачених ресурсів, тоді як у переговорах із Києвом акцент робиться на економічних перспективах післявоєнної стабілізації.
Крім того, публічно озвучувалися пропозиції щодо створення зони вільної торгівлі між Україною та США. Для України це може стати позитивним фактором із реальними економічними вигодами. Однак важливо враховувати структурну асиметрію економік двох держав. Імовірно, український експорт у межах такого режиму буде зосереджений переважно на аграрній продукції, переробці сировини, окремих сегментах металургії та ІТ-послугах.
Водночас інтерес американських компаній до України пов’язаний передусім не з внутрішнім ринком, а з доступом до ресурсів, логістичних можливостей і інтеграцією у виробничі ланцюги. У цьому контексті сценарій, за якого Україна у середньостроковій перспективі зможе зайняти провідні позиції у сфері критичних матеріалів завдяки масштабній передачі технологій, виглядає малоймовірним. Це пов’язано навіть не стільки з низьким рівнем партнерських якостей та відсутності довіри, скільки із загальною стратегією США, спрямованою на збереження технологічної автономії у чутливих секторах та запобігання повторенню досвіду втрати виробничих потужностей в епоху ліберальної глобалізації.
А проте навіть асиметрична зона вільної торгівлі може підвищити стійкість української економіки, розширити доступ до ринків і створити передумови для поступової інтеграції у західні технологічні та виробничі ланцюги.
*Джерело головного фото https://watchingamerica.com/2025/12/22/us-national-security-strategy-america-1st/
Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.
