У цьому матеріалі ви знайдете відповіді на питання:

→ Чому Хмельницький взагалі пішов на союз із Москвою — і які альтернативи він розглядав

→ Як один і той самий документ означав для сторін дві різні угоди

→ Чому цар не склав зустрічної присяги гетьману — і що це означало юридично

→ Як Москва вже через два роки порушила умови союзу — і що на це відповіли козаки

→ Як Росія взяла під контроль вибори гетьманів через підкуп, страти і Сибір

→ Як Росія і Польща у 1667 році розрізали Україну по Дніпру — без жодного українця за столом

→ Чому механізм, запущений у 1654 році, Росія відтворює досі

Хмельницький не помилився.

Є спокуса пояснити 1654 рік як помилку Богдана Хмельницького. Мовляв, він не розумів, із ким має справу, довірився Москві і підписав капітуляцію замість союзу. Це зручна, але неточна версія.

Хмельницький чудово розумів, із ким має справу. Він шукав не союзника — він шукав інструмент. І Москва погодилась стати цим інструментом. Проблема була в іншому: сторони уклали різні угоди. Не в переносному — у буквальному сенсі.

Чому Москва взагалі погодилась

1648 рік. Козацьке повстання під проводом Хмельницького перетворилось на справжню революцію — і одразу змінило баланс сил у Центрально-Східній Європі. Річ Посполита, яка до того вважалась однією з найпотужніших держав континенту, стрімко слабла. Для всіх сусідів — Швеції, Османської імперії, Московського царства — відкривалося вікно можливостей.

Хмельницький це розумів і активно шукав зовнішнього партнера. Його головна умова була чіткою: визнання Українського гетьманату як суверенної держави, рівноправного суб’єкта міжнародних відносин. Спочатку він намагався домовитись із Кримським ханством. Хан погоджувався на допомогу, але в критичні моменти йшов на сепаратні угоди з Польщею. Потім — із Османською імперією. Та обіцяла, але реальної військової підтримки не надала.

Залишалась Москва. Московське царство після Смутних часів на початку XVII ст. перебувало у процесі відновлення. Міжнародний авторитет — знижений, територіальні амбіції — незадоволені. Союз із козаками давав одразу кілька виграшів: послаблення Польщі, розширення сфери впливу і — найголовніше — нові юридичні підстави для майбутньої експансії.

Москва погодилась. Але вона погоджувалась на своїх умовах.

Дві різні угоди

Переговори тривали кілька років. У грудні 1653 року Земський собор у Москві ухвалив рішення про прийняття Війська Запорозького — формулювання було показовим: «під високу руку царя» Олексія Михайловича. Не «в союз», не «в партнерство» — під руку. Переяславська рада відбулась у січні 1654 року: козацька старшина присягнула на вірність цареві. За деякий час після ради було вироблено документ — Березневі статті, які мали закріпити умови союзу.

З боку козаків — присяга і договір між двома рівноправними суб’єктами. Збереження козацького устрою: виборність гетьмана, автономія у внутрішньому управлінні, 60-тисячний реєстр, підтвердження прав шляхти і міст. З боку Москви — нічого.

Цар не склав зустрічної присяги гетьману. Не тому, що забув чи не захотів. Тому що московська традиція принципово не передбачала присяги самодержця своїм підданим. Для Москви акт присяги козаків означав одне: вони стають підданими царя, а їхні землі — частиною його вотчини.

Чигирин і Москва уклали різні угоди, підписавши один і той самий документ.

Через 360 років ця схема повториться: Мінські угоди 2014–2015 років Росія підписала, публічно підтримувала і системно не виконувала — трактуючи їх як інструмент заморожування конфлікту, а не його врегулювання. Один документ. Знову дві різні угоди.

Хмельницький трактував Переяслав як міжнародний договір між двома державами — тимчасовий, ситуативний, спрямований проти спільного ворога. Москва трактувала його як юридично закріплений акт підданства — довічний і безповоротний.

Як Москва закріпила контроль

Вже наступного року стало зрозуміло, хто мав рацію у цьому трактуванні.

1656 рік. Швеція розпочала власну війну проти Польщі, і Москва вирішила, що надмірне посилення Стокгольма небезпечніше за збереження союзу з козаками. Росія підписала з Польщею Віленське перемир’я — без узгодження з українською стороною. Українську делегацію просто не впустили до зали переговорів.

Для Хмельницького це був ляпас. Для Москви — нормальна практика: підданих не запрошують на переговори між державами. Це не інтерпретація — Березневі статті прямо забороняли Гетьманату вести міжнародні відносини без царської згоди. Козаки підписали обмеження власного суверенітету, навіть не усвідомивши цього.

Після смерті Хмельницького у 1657 році Москва почала діяти відкрито. У 1663 році на виборах лівобережного гетьмана царські чиновники підкупили частину козацької старшини, щоб провести «свого» кандидата — Брюховецького. Конкурентів — Сомка і Золотаренка — оголосили зрадниками і стратили. Ще кількох заслали до Сибіру.

Це не було відхиленням від правил. Це і були правила.

У 1665 році Брюховецький поїхав до Москви, розраховуючи зміцнити власну владу. Повернувся з новими умовами — Московськими статтями. Відтепер царські воєводи отримували пряме керівництво військово-адміністративним і фінансовим життям України. Нові гарнізони розміщувались у Полтаві, Кременчуці, Остері. Податки з українського населення — за винятком козаків — скеровувались до царської скарбниці.

За 11 років після Переяслава Росія мала в Україні адміністрацію, гарнізони і контроль над фінансами.

Андрусів: Україну поділили без України

1667 рік. Річ Посполита виснажена внутрішніми конфліктами і хоче миру. Росія готова до компромісу. У лютому в селі Андрусово підписують перемир’я, яке фіксує новий порядок у регіоні.

Умови прості: Лівобережна Україна залишається під протекторатом Росії, Правобережна — під контролем Польщі. Київ тимчасово (а виявилось — назавжди) відходить до Росії. Запорізька Січ — під «спільним протекторатом», що на практиці означало нічийну землю між двома імперіями.

Жодного з двох українських гетьманів на переговори не запросили. Ні правобережного Дорошенка, ні лівобережного Брюховецького. Обох. Просто проігнорували.

Формула «домовитись про Україну без України» не зникла разом із XVII століттям. У 2022–2023 роках низка міжнародних посередників — від Китаю до Ватикану — пропонувала мирні ініціативи, в яких питання українських територій і гарантій безпеки обговорювалось у форматах без повноцінної участі Києва. Андрусівський прецедент живий.

Брюховецький, дізнавшись про умови договору, звернувся до населення з універсалами. Його слова збереглись: росіяни та поляки, писав гетьман, «Украйну, вітчизну нашу, дощенту розорити ухвалили». Це не риторика — це протокольна фіксація того, що обидва союзники одночасно виявились ворогами.

Андрусівське перемир’я поставило крапку в одному процесі і відкрило інший: Україна перестала бути суб’єктом міжнародних відносин. Відтепер вона була предметом домовленостей між іншими.

Механізм, який не змінився

Від Переяслава до Андрусова минуло тринадцять років. За цей час Росія отримала юридичну підставу для присутності на українських землях; розмістила військові гарнізони в ключових містах; встановила контроль над збором податків; взяла під контроль призначення гетьманів через підкуп і репресії; уклала договір про розподіл України з Польщею — без участі України.

Кожен із цих кроків виглядав ситуативним. Разом вони складають систему.

Цей шаблон — юридичне прикриття, військова присутність, контроль еліт, домовленості з третіми країнами за спиною об’єкта інтересів — Росія відтворювала в різних варіаціях протягом наступних трьох з половиною століть. У різних куточках своєї імперії, з різними народами, в різні епохи.

1654 рік не був першим застосуванням цього шаблону. Але для України він став точкою відліку. Саме від Переяславської ради відраховують початок системної російської експансії на українських землях. Саме тому прийняття Петром І у 1721 році титулу «всеросійського імператора» стало можливим лише після того, як Олексій 1655 року прийняв титул царя «Великої, Малої та Білої Росії».

Один договір. Дві різні угоди. Тринадцять років — від козацької присяги до Андрусова. І три з половиною століття наслідків.

Той самий шаблон відтворився у 1994 році, коли Будапештський меморандум зафіксував гарантії безпеки для України в обмін на ядерне роззброєння — без механізму примусового виконання з боку Росії. Знову юридичне прикриття без зустрічних зобов’язань. Знову одна сторона бачила гарантії, інша — декларацію про наміри. У лютому 2014 року Росія вторглась на територію країни, якій ці гарантії надавала.

Переяслав і Будапешт — різні епохи, різні документи. Але та сама логіка: Росія підписує те, що їй вигідно трактувати на власний розсуд.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Серія «Анатомія імперії» | Український інститут майбутнього

Даний текст  адаптовано за допомогою інструментів ШІ. Оригінальний текст «Атласу російського імперіалізму і колоніалізму» може стилістично відрізнятися.