Поки в Україні набирають обертів корупційні скандали на тлі спроб нав’язати політичне рішення, у світі відбуваються не менш фундаментальні зміни. Росія і США обмінюються жорсткими заявами, демонструють нові можливості стратегічних озброєнь, переглядають ядерні доктрини та готуються до переговорів, яких може не бути. Розглянемо декілька цитат:
«Росія посідає друге місце [за ядерним потенціалом], а Китай — третє з великим відривом, але зрівняється протягом 5 років. У зв’язку з програмами випробувань, які проводять інші країни, я доручив Міністерству війни розпочати випробування нашої ядерної зброї на рівноправній основі» — Дональд Трамп напередодні зустрічі з Сі Цзіньпіном, 30 жовтня 2025 року.
« … у зв’язку з цим доручаю … зробити все, щоб зібрати додаткову інформацію, провести її аналіз та внести узгоджені пропозиції щодо можливого початку робіт з підготовки випробувань ядерної зброї» — Путін, 5 листопада 2025 року.
«Орєшнік заступить на бойове чергування на території Білорусі у грудні».
— прес-секретар Лукашенка, 28 жовтня 2025 року.
«Китай стрімко розширює ядерний полігон на тлі відродження напруженості часів Холодної війни» — The Washington Post, 18 листопада 2025 року
На перший погляд ситуація викликає тривогу, і може скластися враження, ніби світ прямує до обміну ядерними ударами. Однак для експертів у сфері ядерного стримування події останніх місяців — це не рух до чогось нового, а повернення до старого. До логіки Холодної війни — періоду, коли людство стояло за один крок до взаємного знищення, але все ж не перейшло межу.
З іншого боку, міжнародні відносини за сорок років зазнали суттєвих змін, що ускладнює ситуацію. Цей текст покликаний освіжити український публічний дискурс, який в останні роки зводив ядерну тематику до вже усталеного кліше: «Путін дістає ядерну биту, коли відчуває, що програє». Натомість ми розглянемо стратегічну логіку ядерного стримування в глобальній та європейській системах безпеки — і дамо відповідь, наскільки близько світ підійшов до межі взаємного знищення.
“… to hold back the darkness,
to save the world of men”.
Застосування комплексу «Орєшнік» — фундаментальна зміна в системі європейської безпеки.
17 листопада 2024 року адміністрація Байдена ухвалює одне зі своїх останніх зовнішньополітичних рішень — надає Україні дозвіл на використання зброї США по території Російської Федерації. За кілька місяців до цього Путін анонсував зміни до ядерної доктрини, в межах яких знизив поріг застосування ядерної зброї. 19 листопада вони набули чинності — тепер формально Росія допускає можливість ядерного удару у відповідь на звичайну (конвенційну) атаку, але із застереженням: «конвенційну атаку, що створює критичну загрозу суверенітету та територіальній цілісності РФ або її союзника». Це один із небагатьох реальних механізмів впливу Кремля на політику США, адже за багатьма іншими показниками Росія поступається Заходу.
З метою продемонструвати силу цих змін 21 листопада було застосовано ракетний комплекс «Орєшнік» по території підприємства «Південмаш» у місті Дніпро. Нічого подібного в умовах реального бою у світі ще не відбувалося. Розгорнуті в Україні алгоритми системи ПРО не передбачали сценарію дій для відбиття такої загрози. Якщо для пересічного громадянина це виглядало як чергова ракетна атака, то військові експерти одразу зрозуміли, що «Орєшнік» — це не просто нова ракета, а демонстративне повернення у стрій цілого класу озброєнь — забороненого й, як здавалося, назавжди знищеного Договором про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності 1987 року.
Тактико-технічні характеристики комплексу, звісно, засекречені, але ми знаємо, що він став елементом подальшого розвитку радянських технологій. Щоб оцінити значення «Орєшніка», а також спрогнозувати відповідну реакцію Заходу, необхідно повернутися на 40 років назад — на ліквідацію його прямого попередника, ракетного комплексу РСД-10 «Піонер» (за класифікацією НАТО — SS-20 Sabre). На певний час він забезпечив для СРСР локальну перевагу в Європі з таких причин:
1. Роздільна головна частина з блоками індивідуального наведення (РГЧ ІН / MIRV) — одна ракета в польоті розділяється на декілька бойових блоків. Її завданням є гарантовано прорвати систему ПРО та завдати ядерного удару по кількох цілях одночасно. Ця технологія раніше вважалася атрибутом виключно стратегічних ядерних сил. 21 листопада РФ запустила ракету без бойової частини, однак продемонструвала спроможність і готовність перетнути червону лінію. Використання РГЧ ІН у конвенційному оснащенні є суттєвою зміною у військовій практиці, адже дає можливість уразити кілька віддалених об’єктів одним пуском — наприклад, аеродром, командний пункт і склад ПММ у радіусі десятків кілометрів. Тобто стратегічний інструмент використовується для розв’язання оперативно-тактичної задачі.
«Піонер» мав три бойові частини, тоді як на кадрах об’єктивного контролю з Дніпра можна нарахувати вже чотири блоки, а голова ГУР МО України заявив про шість. Оскільки бойову частину з ракети було вилучено, руйнування на відео спричинені входженням металевих фрагментів корпусу в атмосферу на швидкості приблизно 14–18 тис. км/год. КВО (кругове вірогідне відхилення — показник точності ракети) за відео визначити проблематично, оскільки невідомо, які саме квадрати були задані для ураження. Проте всі бойові блоки впали на території підприємства «Південмаш». У «Піонера» КВО становило 400–600 метрів — цілком прийнятний показник для носія ядерної зброї РГЧ ІН технології.
2. Перевантаження системи ПРО. Будь-яка сучасна система ПРО має фізичні та обчислювальні обмеження — її радар може одночасно супроводжувати обмежену кількість цілей. Наприклад, один комплекс Patriot здатен одночасно спробувати відбити удар однієї, максимум двох балістичних ракет. Технологія РГЧ ІН створює миттєво 4 або більше високошвидкісних цілей, для перехоплення яких Patriot не призначений. Комп’ютер комплексу за період польоту ракети просто не встигає опрацювати таку кількість загроз, розрахувати траєкторії та видати цілевказівки. Це схоже на пенальті: воротар може відбити один м’яч, можливо два, але не чотири чи шість, що летять одночасно у різні кути. Це гра, у якій нападник завжди знає, куди буде нанесений удар, а воротар — ні.
3. Здатність до маневрування. Західна система ПРО побудована на кінематиці: радар фіксує бойовий блок у точці А, потім у точці Б, після чого обчислює швидкість та прогнозує точку перехоплення — точку В. Сучасні перехоплювачі (THAAD, SM-3) здатні коригувати курс у польоті, однак базовий принцип прорахунку точки зустрічі залишається незмінним — і саме його порушує маневрування бойових блоків на гіперзвукових швидкостях. Перехоплювач летить у точку В, але на термінальній ділянці бойовий блок здатний здійснити мінімальний маневр на швидкості 14–18 тис. км/год, в той час як для ракети ПРО такі корекції недосяжні. У результаті точка зустрічі руйнується, і перехоплення зривається.
4. Твердопаливні двигуни дозволяють скоротити час підготовки й запуску ракети з кількох годин до кількох хвилин. А мобільні пускові установки мінімізують імовірність успішного превентивного удару по них.
Мобільна пускова установка РСД-10 «Піонер»/ SS-20 Sabre. Київ, наші дні
Застосування «Орєшніка» стало певним шоком для Заходу. Можливо, частина експертів і прогнозувала такий розвиток подій, але навряд чи очікувала, що це буде досягнуто у вказані терміни. Від моменту політичного рішення до бойового застосування минуло чотири роки. Путін використав момент і надіслав Заходу контрверсійний сигнал: 22 листопада він оголосив про прийняття комплексу на озброєння РВСП (Ракетних військ стратегічного призначення). Це сигнал, що система розглядається як складова стратегічного стримування і може бути задіяна у сценаріях високої ескалації. З іншого боку, він пообіцяв продовжити випробування комплексу в бойових умовах — тобто в межах війни проти України (а можливо, і в Європі?). Також було заявлено про намір розмістити комплекс у Білорусі, що розширює можливості досягнення цілей противника аж до Гібралтару.
Однак необхідно розуміти, що Орєшнік —дороге озброєння, і його неможливо застосовувати на щоденній основі. За рік Путін не виконав свою погрозу, і другого випадку бойового застосування комплексу не зафіксовано. Попри це, Захід відступив. Після атаки по Дніпру протягом року не надходило кадрів об’єктивного контролю використання західного озброєння по території Росії. Але відступ Заходу — це тактичний крок з метою вироблення удару у відповідь.
Відповідь Заходу. Able Archer 83. Урок для України.
Для того щоб спрогнозувати можливу реакцію Заходу, необхідно знову повернутися до періоду Холодної війни. Поява «Піонера» у 1970-х роках зруйнувала крихку рівновагу сил у Європі. На початок 1980-х СРСР розгорнув кілька сотень таких комплексів (до 1987 року — 441), націливши на Захід понад тисячу ядерних боєзарядів. У НАТО це сприйняли як пряму підготовку до декапітулюючого удару. Відповіддю стало так зване «подвійне рішення» — з одного боку, розпочати переговори з Москвою, а з другого — розмістити в Європі американські балістичні ракети Pershing II та крилаті ракети Tomahawk як противагу.
Pershing II — це ядерна балістична ракета, КВО — 30 метрів (у 10 разів точніше за «Піонер», що було безпрецедентним на той час), швидкість на термінальній ділянці — 14–17 тисяч км/год. Підльотний час ракети до Москви становив 6–8 хвилин. Це катастрофічно мало — система раннього попередження не встигає перевірити дані, а політичне керівництво — ухвалити рішення. Ось як цю ситуацію у 1982 році описував міністр оборони СРСР Дмитро Устінов:
«Ці американські ракети дальністю 2500 км — зброя першого удару. Вони націлені передусім на державні та військові органи СРСР, а також на наші міжконтинентальні ракети та інші стратегічні об’єкти. Час підльоту “Першинга-2” — близько шести хвилин, що, за задумом агресора, робить неможливою підготовку будь-яких контрзаходів. Йдеться не про просте додавання ще кількох сотень ракет до потенціалу США, а про якісну зміну всієї стратегічної ситуації на їхню користь».
За цих умов СРСР також почав розробляти контрзаходи проти можливого американського декапітулюючого удару. Після Карибської кризи між країнами все ще існувала «червона лінія», але в цьому сценарії в ній не було необхідності. Більше того, її можна було використати для дезінформаціїчи відволікання уваги.
Листопад 1983 року можна вважати моментом, коли світ підійшов найближче до ядерної війни. Тоді Захід проводив масштабні військові навчання у ФРН, які СРСР інтерпретував як «високу ймовірність підготовки декапітулюючого удару». До цього слід додати ще й зовнішньополітичний контекст того періоду:
- 26 травня 1972 року — США та СРСР підписують Договір ПРО (протиракетної оборони), в межах якого зводять до мінімуму кількість комплексів перехоплення. На 1983 рік жодна зі сторін технічно не здатна відбити масований ядерний удар, тому обидва розглядали сценарій превентивного удару як єдиний теоретичний шанс уникнути власного знищення у випадку великої війни.
- 24 грудня 1979 року — вторгнення СРСР в Афганістан.
- 8 березня 1983 року — Рональд Рейган виголошує промову, у якій називає СРСР «імперією зла».
- 1 вересня 1983 року — СРСР збиває пасажирський «Боїнг» Південної Кореї (офіційного союзника США) за порушення свого повітряного простору. Москва спочатку заперечує причетність, але у відповідь Рейган оприлюднює радіоперехоплення переговорів радянських пілотів. У Кремлі це сприйняли як елемент підготовки суспільної думки до початку війни.
У відповідь на потенційну загрозу СРСР переводить частину ядерних сил у підвищену бойову готовність: готує ТУ-95 до бойових вильотів і переводить МБР у режим «першого залпу». Для порівняння з американською системою DEFCON, комплекс ухвалених заходів знаходився приблизно між DEFCON-2 (війна майже неминуча, повна бойова готовність) і DEFCON-1 (ядерний удар може бути нанесений негайно). І що найстрашніше — на відміну від Карибської кризи 1962 року, Захід навіть не усвідомлював наявності кризи та того факту, що знаходиться за крок від нанесення по ньому ядерного удару.
Коли на початку 1984 року Рональд Рейган отримав на стіл аналітичний звіт ЦРУ та Пентагону щодо подій тих днів, прочитане суттєво вплинуло на його уявлення про радянське керівництво. Якщо раніше він сприймав Кремль як ідеологічно одержимого супротивника, готового до наступальної конфронтації, то після аналізу кризи дійшов висновку: радянські лідери — раціональні актори, які, як і Захід, смертельно бояться взаємного знищення. І саме цей страх, а не ідеологія, міг підштовхнути їх до помилкового першого удару.
Усвідомлення масштабу подій спонукало Рейгана повернутися до політики розрядки. За збігом обставин, у 1985 році Кремль очолив Михайло Горбачов, який також висловив готовність до співпраці. Це відкрило шлях до цілого ряду революційних для міжнародної системи договорів — ДРСМД та СНО. Але перш ніж перейти до їх аналізу, слід підбити проміжні підсумки.
Президент США Рейган та Генеральний секретар ЦК КПРС Горбачов підписують Договір про РСМД у східній кімнаті Білого дому. 8 грудня 1987 року.
Де-факто у 1983 році виникла ескалація, яка згодом призвела до безпрецедентної деескалації. Це добре відомий підхід як у зовнішній політиці, так і у ядерному стримуванні. Україні необхідно розуміти: коли президент США (незалежно від прізвища) говорить про запобігання ядерній війні сьогодні — це не просто риторика, а історичний елемент зовнішньої політики США, який залишив у ній незворотний слід. Вибудовувати українську політику, ігноруючи цей принцип або, що ще гірше, недооцінюючи його, означає можливість найкатастрофічніших наслідків.
Найбільш парадоксальним є те, що щось подібне до ескалації заради деескалації ми могли спостерігати наприкінці жовтня — на початку листопада 2022 року. Тоді 30-тисячне угруповання ЗС РФ перебувало на правому березі Херсонської області й мало критичні проблеми із забезпеченням. Їхній розгром відкривав перед Україною можливість виходу до Кримського півострова, що спричинило б масштабну військово-політичну кризу в Кремлі. Усвідомлюючи перспективи, Росія почала нарощувати ядерну риторику і, за даними американських джерел, на початку листопада відбулася розмова між Міллі та Герасимовим, у межах якої було озвучено, що описаний сценарій може стати підставою для застосування тактичної ядерної зброї («…коли під загрозою опиняється саме існування держави»).
Міллі запевнив Герасимова, що в цьому немає необхідності, адже для Росії не склалися такі умови. Після цього відбувся вивід російських військ із правобережної частини Херсонщини. Більше деталей наводить Боб Вудворд у книзі «Війна», в якій описує перебіг цієї кризи майже по днях. Інформацію підтверджує і ще одне велике джерело., а в середньостроковій перспективі можна очікувати додаткові роботи / дослідження про «Херсонську кризу / дилему».
Для України найбільш значимим з цієї історії є те, що після подолання цієї кризи Захід обрав стратегію недопущення її повторення. У цьому контексті пояснюється і затримка постачання озброєння українській армії для контрнаступу, і його недостатні обсяги, і, відверто кажучи, сумнівний план наступальної операції. Тобто поки в Україні обговорювали каву в Ялті, результат російсько-української війни було визначено у Вашингтоні ще в грудні 2022 року. Слід зазначити, що після звільнення Херсону з адміністрації Байдена лунали заклики до завершення конфлікту дипломатичним шляхом з позиції сили, проте до них не дослухалися.
Сьогодні відповідь Заходу на російський «Орєшнік» може складатися з двох варіантів:
а) нарощення присутності в Європі певних систем ПРО, які вважаються здатними перехоплювати ракети середньої дальності. Одна з них — Aegis Ashore, але вона не має бойового досвіду перехоплення, і без нього ймовірність успіху оцінюється як 50/50. Тобто це рішення не гарантує результату.
б) ведення переговорів із паралельним розміщенням модифікованих ракет у Європі — за аналогією з «подвійним рішенням НАТО» 1980-х років. Це бачиться як більш ефективний варіант, оскільки продемонстрований позитивний результат у минулому. США наразі не мають прямого наступника Pershing II, однак роль ракет середньої дальності частково виконують крилаті ракети Tomahawk і універсальні ракети SM-6, що сумісні з пусковими установками Mk 41. Ці пускові є складовою системи Aegis Ashore, розгорнутої в Польщі та Румунії, і потенційно здатні виконувати як оборонні, так і ударні завдання.
З огляду на те, що розміщення Aegis Ashore у Румунії стало одним із ключових факторів, що підштовхнули Кремль до виходу з ДРСМД та розробки ракети «Орєшнік», у сценарії зближення США — РФ не можна відкидати появу нового договору щодо контролю за створенням / розміщенням / ліквідацією таких систем. 19 листопада 2025 року з’явилася інформація, що США та РФ знаходяться «в одному кроці від дипломатичного прориву», який може перезапустити їх відносини. Один із обговорюваних напрямків — «безпека в Європі».
СНО-3. Фактор Індії та Китаю
Останній етап Холодної війни ознаменувався підписанням низки стратегічних договорів між США та СРСР, які в сукупності скоротили глобальний ядерний арсенал приблизно у шість разів — з 60 тисяч боєзарядів до нинішніх ~9–11 тисяч. На сьогодні ця архітектура практично повністю зруйнована. Її останнім форпостом залишається договір СНО-3 (скорочення наступального озброєння), який обмежує кількість стратегічних систем кожної зі сторін.
У межах СНО-3 США та Російська Федерація зобов’язуються дотримуватися таких лімітів:
1. Розгорнуті стратегічні боєзаряди — не більше 1 550 одиниць. До них належать боєголовки на міжконтинентальних балістичних ракетах (МБР), балістичних ракетах підводних човнів (БРПЧ) та важких бомбардувальниках.
2. Розгорнуті носії ядерної зброї — не більше 700 одиниць. До цієї категорії входять: шахтні та мобільні МБР, БРПЧ на стратегічних атомних підводних човнах, важкі бомбардувальники.
3. Сумарна кількість розгорнутих + нерозгорнутих носіїв — не більше 800 одиниць. Ці додаткові 100 «нерозгорнутих» носіїв фактично є резервом.
Інакше кажучи, договір СНО-3 контролює не лише кількість боєзарядів, а й архітектуру ядерної тріади — те, що визначає реальну можливість їх застосування. Це остання структурна рамка, яка стримує США та РФ від нічим не обмеженої гонки стратегічних озброєнь та повернення статусу-кво 1983 року. Термін його дії закінчується в лютому 2026 року, а перспективи продовження все більше наближаються до нуля.
Нещодавно Росія публічно запропонувала річний мораторій, щоб технічні групи отримали час для переговорів щодо можливого продовження або модифікації договору. Для Москви збереження СНО важливе, адже у сценарії нової гонки озброєнь її економіка не здатна конкурувати з іншими центрами сили. Чим масштабнішим буде стратегічне нарощування, тим важче РФ підтримувати темпи. Дональд Трамп також заявляв про зацікавленість у продовженні СНО-3, але США мають причини, що суттєво ускладнюють підписання нового договору — фактор Китаю та Індії.
Ці країни категорично проти будь-якого скорочення, тому що вважають СНО елементом дискримінації щодо них. Позиція полягає в тому, що «давайте ми спочатку зрівняємося з вами в паритеті, а потім будемо вести перемовини». У цьому контексті зближення Росії та Китаю стає ще більшою проблемою для США, тому логічною стане інтенсифікація зусиль щодо недопущення / протидії такому сценарію. На сьогоднішній день до об’єднання стратегічних носіїв ядерної зброї ще дуже далеко, але це крайній сценарій, що моделюється. Якщо ж додати ще Іран чи Північну Корею, які є ситуативними партнерами з антиамериканської гегемонії, то ситуація стає ще більш тривожною. У такому сценарії політика Вашингтону буде спрямована на нівелювання цих зусиль, і якщо потрібно буде пожертвувати інтересами інших країн (наприклад, України), цього варто очікувати.
Ще однією ознакою зміни глобального балансу є той факт, що американська система GMD — єдина розгорнута поза межами столиці країни та офіційно призначена для перехоплення МБР — спрямована виключно проти Китаю та Північної Кореї. Її 44 шахтні перехоплювачі не орієнтовані на перехоплення російських ракет через Північний полюс, що підкреслює пріоритетність азійського напряму у стратегічному плануванні Вашингтону
Висновок
Період багатополярності, в який входить сучасна система міжнародних відносин, нівелює здобутки ядерного роззброєння часів Холодної війни та провокує держави до нової, поки що неконтрольованої гонки стратегічних озброєнь. Зі зростанням кількості гравців і відсутністю універсальних глобальних правил підвищується ймовірність ненавмисної помилки, яка може запустити ланцюг ескалації. У контексті ядерної зброї зовсім не факт, що цей процес буде можливо зупинити.
Якщо перенести логіку кризи Able Archer 1983 року в сучасний контекст, ситуація була б у рази небезпечнішою. Тоді існувала біполярна система — США і СРСР — із чіткими каналами зв’язку та відносно передбачуваною стратегічною культурою. Сьогодні ж в ядерній архітектурі одночасно діють щонайменше чотири незалежні центри ухвалення рішень — США, Росія, Китай та Індія — кожен зі своєю доктриною, своїми «червоними лініями» та власним рівнем нервозності. Між ними немає сталих каналів комунікації: Вашингтон і Пекін контактують фрагментарно, Нью-Делі та Пекін практично не спілкуються, а між Ісламабадом і Нью-Делі будь-яка криза здатна легко вийти з-під контролю.
У сучасному світі сценарій на кшталт Able Archer був би у кілька разів небезпечнішим, адже ядерна ескалація більше не є бінарною. Якщо в часи Холодної війни ситуація зводилась до логіки «США — СРСР», то сьогодні помилка лише одного гравця може запустити ланцюгову реакцію, що охопить одразу 4–5 ядерних держав.
Гіпотетичний сценарій ядерного апокаліпсису може виглядати так:
- Початкова ескалація ➩ різке підвищення бойової готовності між США та Росією, обидві сторони виходять за межі Договору СНО. Відбувається форсоване розгортання до 3000–3500 боєзарядів з кожного боку ➩ масштаб нової Карибської кризи (Карибська — відносно контрольована, але Able Archer — приклад неконтрольованої).
- Відповідь Китаю ➩ сприймаючи ситуацію як загрозу, Китай симетрично приводить свої ядерні сили до повної бойової готовності, паралельно виступаючи із закликами до деескалації.
- Ефект доміно в Азії ➩ Індія реагує на китайську активність розгортанням своїх систем доставки, незважаючи на традиційне відокремлення боєголовок від носіїв ➩ Пакистан, у свою чергу, вдається до дзеркальної відповіді.
- Ядерна криза глобального масштабу ➩ щонайменше п’ять держав перебувають у стані повної ядерної готовності. У такій конфігурації одна технічна помилка, помилкове зчитування сигналу чи хибна інтерпретація розвідувальних даних можуть запустити перший удар.
- Світ наближається до точки неповернення ➩ оскільки дедалі більше гравців залучено до ескалації, механізми стримування слабшають, а політичний контроль над кожною наступною ланкою ескалаційного ланцюга зменшується.
Цей сценарій моделює наближення міжнародних відносин до нової фази — епоху неконтрольованої ескалації, де навіть локальна криза чи обмежене застосування новітніх систем озброєнь здатні спричинити глобальний ядерний колапс. У цій новій реальності питання взаємного знищення вже не замикається на двох центрах прийняття рішень. Їх щонайменше п’ять а ядерних країн на сьогодні 9, і з кожним роком ця цифра може зростати.
Кожен з них має власні процедури, алгоритми, уявлення про «червоні лінії» — але в критичний момент усе може зводитися не до автоматизованих сценаріїв, а до реакції конкретної людини / групи людей, котра має кілька хвилин на ухвалення рішення. Саме людський фактор, поєднаний із високою складністю ядерної архітектури, і створює умови, у яких світ може бути знищено через суб’єктивну помилку — або страх, або надмірну впевненість.
У міжнародних відносинах стабільність системи дає передбачуваність. Але нова архітектура стримування — розділена, багатополюсна і дедалі менш контрольована. У цьому контексті її перегляд стає не академічним завданням, а умовою для фізичного виживання людства.
Додаток. Фактори, що заслуговують уваги
Ядерні випробування. США і СРСР ще після Карибської кризи започаткували обмеження на ядерні вибухи — спочатку у форматі Договору про часткову заборону випробувань 1963 року (заборона атмосферних, підводних і космічних тестів), а згодом у вигляді ДВЗЯВ (Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань) 1996 року, який мав зупинити всі види випробувань. Але це зовсім не означає, що світ більше не бачив ядерних вибухів.
У травні 1998 року Індія та Пакистан у проміжку приблизно двох тижнів провели серію підземних ядерних випробувань (операції Shakti та Chagai), різко підірвавши регіональну стабільність і спровокувавши хвилю глобального осуду. Проти обох держав були введені економічні санкції, однак через деякий час ситуація була фактично «спущена на гальмах», коли великі держави отримали від Нью-Делі та Ісламабада певні гарантії та запобіжники, що знижували ризик застосування ядерної зброї у Південній Азії.
Цей епізод став одним із найяскравіших доказів того (також можна додати Північну Корею, 2006), що ядерне табу не є незворотним, а міжнародна система реагує на порушення правил не завжди жорстко — особливо якщо порушники є важливими геополітичними гравцями.
Ракета «Бурєвєстнік». Нещодавно Кремль заявив про успішне випробування ракети Бурєвєстнкк. Це досить цікава концепція, що передбачає оснащення крилатої ракети ядерним реактором малої потужності. Така модифікація дозволяє зброї весь маршрут і будь-яку дистанцію пролетіти на наднизькій висоті. Тобто теоретично можливий круговий маневр, кілометраж якого обчислюється десятками тисяч.
Москва також заявляє, що «Бурєвєстнік» входить до складу стратегічних ядерних сил, що опосередковано свідчить про його високу вартість і низьку ймовірність масового виробництва. Йдеться радше про демонстраційний проєкт, а не про функціональну заміну таким системам, як «Калібр» чи «Томагавк», які мають інше бойове призначення та належать до оперативно-тактичного рівня. Теоретична перевага «Бурєвєстніка» полягає в здатності зберігати наднизьку висоту польоту — 30–50 метрів — протягом усього маршруту, що ускладнює його виявлення більшістю систем ППО. Однак навіть ця характеристика не компенсує технологічні ризики, які супроводжують розробку ядерного двигуна та складність практичного застосування в умовах сучасного бою.
Однак на сьогодні всі заяви про успішні випробування залишаються непідтвердженими: немає жодного публічного відеодоказу, а на Заході з високим рівнем впевненості припускають, що проєкт стикається з критичними технічними труднощами — від нестабільності реактора до проблем з безпекою запуску. У 2019 році одна з тестових спроб призвела до вибуху на полігоні Ньонокса, унаслідок якого загинули російські вчені-ядерники.
Це не перша спроба створити подібну зброю. У 1950-х США і СРСР працювали над крилатими ракетами з ядерним прямоточним двигуном. Програми закрили не лише через токсичність і радіаційні ризики, а й тому, що розвиток балістичних ракет зробив такі системи непотрібними: МБР були дешевшими, швидшими, точнішими й не вимагали запускати у світ реактивний ядерний реактор.
Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.
