Політичний сезон осені розпочався в Китаї двома масштабними подіями — 25 самітом Шанхайської організації співробітництва у Тяньцзіні та відзначенням 80-річчя перемоги в Другій світовій війні. Обидва заходи зібрали лідерів більш ніж 20 країн та близько десяти міжнародних організацій. Але які процеси в міжнародних відносинах стоять за цим символізмом? Давайте розбиратися по порядку.

ШОС — від регіональної безпеки до інструменту впливу

Спершу ШОС замислювалася як регіональна структура безпеки, орієнтована на боротьбу з тероризмом, екстремізмом та сепаратизмом у Центральній Азії. Однак із приходом до влади Сі Цзіньпіна організація поступово трансформувалася в інструмент китайського впливу та «м’якої сили», вбудований у ширшу стратегію Пекіна зі зміцнення багатополярного світу.

Разом з тим, не йдеться про монолітний союз під керівництвом Китаю. Попри домінування Пекіна в економіці та інститутах, учасники, розділяючи неприйняття домінування США, водночас переслідують власні інтереси. Наприклад:
– Росія, просуваючи антиколоніальну риторику, також позиціонує себе як важливого суб’єкта на регіональному та глобальному рівнях.
– Індія балансує, стримуючи повну «китаєцентричність» організації, але водночас висловлює невдоволення підходами Заходу до зовнішньої політики.
– Іран, Білорусь і частина Центральної Азії використовують ШОС як майданчик, де можна продемонструвати незадоволення гегемонією США, і паралельно мати доступ до китайських інвестицій та російської військової підтримки.

? Тобто широкий спектр учасників ШОС, а також тенденція до розширення впродовж останнього десятиліття свідчать про неприйняття США в ролі «глобального поліцейського». Фрагмент тексту з Тяньцзінської декларації: «Держави-члени підтверджують свою відданість побудові більш представницького, демократичного та справедливого багатополярного світу…».
Зі свого боку, Вашингтон ще за часів Обами усвідомив межі власної залученості та визначив Індо-Тихоокеанський регіон пріоритетним, що супроводжувалося скороченням присутності на інших напрямах.

Оскільки проєкція китайської сили ґрунтується переважно на економіці, значна частина підсумків саміту також була пов’язана з економічним порядком денним. У прийнятій декларації зафіксовано кілька ключових рішень:

? Створення Банку розвитку ШОС. Новий фінансовий інститут заявлений як альтернатива західним структурам (МВФ, Світовий банк). У документах підкреслюється «незалежність від політично вмотивованих умов», що вважається прозорим натяком на практику США та ЄС використовувати кредити як інструмент тиску. Важливо зазначити, що з поверненням Трампа спостерігається тенденція до відходу від політичних вимог як умови угоди. Погодьтеся, що важко уявити Обаму, який тисне руку співзасновнику ІДІЛ, чи Байдена, котрий телефонує Лукашенку під час заколоту Пригожина.

? Цифрова економіка та розрахунки у національних валютах. У розділі про цифровізацію та електронну торгівлю закріплено ідею розширення взаємних розрахунків у національних валютах для «зменшення вразливості перед зовнішніми факторами». Це означає поступову відмову від домінування долара.

? Стратегія до 2035 року. У довгостроковому документі йдеться про формування «самодостатнього фінансового простору ШОС», що безпосередньо пов’язане із завданням зниження залежності від глобальних фінансових центрів, контрольованих США та їхніми союзниками.

Саміту ШОС передували три важливі події, які вплинули на його порядок денний:
– запровадження тарифів проти Індії з боку США;
– російсько-азербайджанське загострення відносин та парафування тексту «Угоди про встановлення миру та міждержавних відносин між Вірменією та Азербайджаном»
– візит Путіна на Аляску.

Виходячи з цього, підсумуємо ключові результати для трикутника Індія — РФ — Китай.

Індія балансує між США та Китаєм

Реакція Індії на тарифи Трампа була різко негативною. Вашингтон запровадив їх під приводом закупівлі Нью-Делі російської нафти, що, мовляв, суттєво сприяє фінансуванню військового бюджету РФ. В Індії ж не розуміють, чому нафту купують усі, а відповідальність покладається саме на них. Трамп не наважився застосувати аналогічні заходи проти Китаю через ризик дзеркальних тарифів. При цьому США не відмовилися від закупівель нафтопродуктів з індійських НПЗ, а також не змогли змусити Європу зробити те саме. Ба більше, у липні 2025 року Індія вийшла на перше місце серед постачальників дизельного пального в Україну, частина якого була вироблена з російської нафти. Паралельно поставки індійського дизеля до Європи зросли на 137% у річному вимірі, досягнувши 242 тис. барелів на добу. За даними Economic Times, це також на 73% більше, ніж у липні, і на 124% вище середнього за останні 12 місяців.

Ситуація з тарифами має й інший вимір. США наполегливо вимагають від Індії відкрити агропромисловий ринок у рамках майбутньої торговельної угоди. Прем’єр-міністр Нарендра Моді відмовляється, вважаючи, що це завдасть удару по фермерському класу (~800 млн осіб) — ключовій електоральній базі. У зв’язку з цим поведінку адміністрації США пояснюють прагненням отримати таку поступку, однак в індійському сегменті також поширена думка, що Трамп образився на Моді, бо той не номінував його на Нобелівську премію миру.

Попри причини дій США, результати є досить однозначними. Як і прогнозувалося, тарифний тиск було розцінено як неприйнятне порушення суверенітету й це послабило позиції Вашингтона в Південно-Східній Азії. На цьому фоні зустріч Моді та Сі принесла перші конкретні результати: сторони домовилися відновити пряме авіасполучення, зняти низку торговельних обмежень і активізувати діалог з прикордонних питань.

Втім, зближення Індії та Китаю залишається частковим і обережним. Сценарій повного розриву відносин Індія — США суперечить «концепції стратегічної автономності», згідно з якою Індія позиціонує себе як окремий центр сили, що балансує між іншими акторами.

? Таким чином, процес зближення Індії та Китаю спрямований на те, щоб змусити адміністрацію Трампа переглянути свої методи / підходи на індійському напрямку. Обидві країни (США — Індія) все ще зацікавлені у стратегічному партнерстві. Одним із підтверджень цієї тези можна вважати заяву міністра торгівлі Індії Піюша Гояла про те, що переговори стосовно двосторонньої торговельної угоди тривають, незважаючи на зростання напруженості.

Росія в умовах символічного визнання та регіональних втрат

За два тижні до саміту ШОС Володимир Путін символічно «тріумфував» на Алясці — вперше за чотири роки його офіційно приймав президент США на американській території, ще й з червоною доріжкою. Цей епізод додав російському лідеру суб’єктності на тлі «квазі-західної ізоляції». Водночас Москва зіткнулася з серйозним послабленням позицій у традиційній зоні впливу на Південному Кавказі.

У червні — липні 2025 року відбулося різке погіршення російсько-азербайджанських відносин. Формальним приводом став інцидент у Єкатеринбурзі, де під час затримання азербайджанських громадян загинули двоє людей. Але глибинна причина пов’язана з витісненням російського впливу із Закавказзя. Одним із символів цього процесу можна вважати парафування тексту «Угоди про встановлення миру та міждержавних відносин між Вірменією й Азербайджаном». Уперше за три десятиліття кавказький конфлікт було просунуто до розв’язки без участі Росії, а її позиції в регіоні суттєво підірвані.
Саміт ШОС мав стати першою зустріччю лідерів РФ та Азербайджану після загострення відносин. У його переддень Алієв дав жорстке інтерв’ю телеканалу Al-Arabiya, у якому політику РФ щодо України назвав вторгненням, а радянський період в історії Азербайджану охарактеризував як окупацію. У свою чергу, Путін в інтерв’ю агентству Сіньхуа волів не коментувати ці заяви, зосередившись на позитивному порядку денному російсько-китайських відносин.

Незважаючи на різкі заяви Алієва, Путін демонстративно привітав його в Тяньцзіні, не став блокувати можливе просування Азербайджану в ШОС і невдовзі заявив, що «взаємний інтерес у розвитку відносин зрештою все розставить на свої місця». Але наступного дня після саміту ЗМІ повідомили про затримання на Кубані впливового представника азербайджанської діаспори — епізод, який можна інтерпретувати як сигнал Баку..

? Паралельно з цим прем’єр Нікол Пашинян оголосив про готовність Вірменії вийти з Євразійського економічного союзу заради приєднання до ЄС. Результатом саміту також стало підвищення рівня відносин Вірменії та Китаю до стратегічного партнерства. Відповідь Москви обмежилася формулюванням про «надію на виважений вибір вірменського народу», що підкреслило: у Кремля немає дієвих інструментів протидіяти процесу зміни балансу сил на Південному Кавказі.

Китай — Росія: партнерство на газовій основі.

У контексті розвитку китайсько-російських відносин підсумки візиту Путіна виглядають більш результативними. Було оголошено про підписання 22 угод, що охоплюють широкий спектр сфер. Однак через відсутність деталей оцінити їхній реальний масштаб наразі неможливо. Єдиним конкретним результатом стало укладення пакту про стратегічне співробітництво між «Газпромом» і Китайською національною нафто- і газовою корпорацією (CNPC), який містить меморандум про будівництво газопроводу «Сила Сибіру-2» та нарощування поставок по вже діючій «Силі Сибіру-1» із 38 до 44 млрд м³ на рік.

На перший погляд це схоже на «злиття ведмедя й дракона» та чергову поразку Вашингтона в трикутнику РФ — Китай — США. Втім, на цьому етапі не варто впадати в крайнощі, а важливо звернути увагу на кілька деталей.

Підписаний документ залишається меморандумом про наміри, а не повноцінним контрактом. Питання ціни, формули розрахунку та будівництва інфраструктури в Монголії залишаються відкритими. Історія переговорів щодо газу з КНР підтверджує: Москва й Пекін традиційно розходилися в ціні. Росія наполягала на європейських тарифах, тоді як Китай домагався нижчих. Навесні 2014 року, після анексії Криму та запровадження санкцій, Кремль пішов на поступки заради символічного «повороту на Схід». Сьогодні ситуація протилежна. Москва, усвідомлюючи цінність своєї ролі в американсько-китайському протистоянні, намагається максимізувати вигоди.

Конкуренція за ресурс

Новий газопровід «Сила Сибіру-2» проєктується потужністю 50 млрд м³ на рік, що еквівалентно приблизно 33–37% обсягу російських поставок газу в ЄС  2021 року (150–170 млрд м³). На відміну від «Сили Сибіру-1», орієнтованої на північний схід Китаю, «Сила-2» має постачати газ із ямальських родовищ — тих самих, що традиційно забезпечували Європу. Таким чином, Кремль намагається створити конкуренцію між двома ринками: європейським і китайським.

Станом на 2025 рік експортна інфраструктура, без урахування політичного чинника, здатна забезпечити прокачування ~ 217 млрд м³ російського газу до Європи. Навесні 2025 року у пресі з’являлися повідомлення про спроби США взяти під контроль українську газотранспортну систему та використовувати її для перепродажу газу в Європу.

Водночас загальний експорт російського газу у 2024 році становив близько 163 млрд м³ (включно зі ЗПГ) при загальному видобутку ~685 млрд м³. Якщо уявити сценарій, за яким Європа повернеться до закупівель на рівні 150 млрд м³, а Китай почне отримувати додатково 50 млрд м³ по «Силі Сибіру-2» плюс 44 млрд м³ по діючій «Силі-1», то сумарний експорт лише на ці два напрями мав би сягнути ~244 млрд м³ на рік. Це перевищує нинішні експортні можливості Росії й потребувало б або нарощування видобутку до рівнів початку 2020-х (~800 млрд м³), або скорочення поставок на інші ринки та внутрішнього споживання. Обидва варіанти можна використати як предмет для переговорів із Заходом (інвестиції + технології).

З іншого боку, угода між Азербайджаном та Вірменією відкриває для США можливість просунути ідею Транскаспійського коридору — проєкту експорту туркменського газу до Європи в обхід Росії. Водночас не слід забувати і про Китай, який має значні економічні та політичні важелі впливу на Туркменістан. Це дозволяє Пекіну використовувати енергетичний фактор як додатковий інструмент тиску на Москву, нав’язуючи їй вигідніші для себе умови співпраці. Таким чином, формується більш широка геополітична конфігурація, за розвитком якої будемо уважно стежити.

? Підписаний меморандум можна розглядати не лише як крок до поглиблення російсько-китайського партнерства, а й як інструмент тиску на Захід. Створюючи конкуренцію за свої ресурси, Москва прагне вибити вигідніші умови у двох сторін і продемонструвати, що залишається затребуваним партнером. Така модель поведінки відповідає логіці «Концепції зовнішньої політики Російської Федерації» (2023), що прямо закріплює курс на багатовекторність і зміцнення позицій Росії в системі міжнародних відносин. Водночас як Китай, так і США мають достатні інструменти, аби стримувати надмірні амбіції Москви.

Російсько-українська війна

На цьому фоні ми підходимо до переговорів щодо завершення російсько-української війни. На саміті ШОС країни обмежилися рутинними заявами про те, що вони підтримують увесь переговорний процес і хотіли б у найкоротші строки побачити завершення бойових дій. Втім, заяви наступних днів засвідчили про глухий кут у переговорному процесі. Путін відмовляється зустрічатися із Зеленським щонайменше без виведення українських військ із території Донецької області, а також відмови від вступу до НАТО. Зеленський наголосив, що жодного відведення військ не буде, хоча членство в НАТО відійшло на другий план — останнім часом обговорюється ідея аналогу 5 статті Вашингтонського договору без прямої участі НАТО. Які конкретні умови чи домовленості стоять за цією формулою, залишається невідомим, але сам концепт розміщення іноземних військ на території України раніше викликав різке несприйняття з боку Москви.

Тепер м’яч на стороні Трампа. Найбільш очевидні опції для американського президента:
– відійти вбік і дочекатися, поки результати на полі бою сформують більш гнучкі позиції для сторін;
– застосувати важелі впливу на Україну та Європу, щоб змусити їх пом’якшити переговорну позицію;
-продовжити економічний тиск на Індію та Китай із метою змусити Путіна відмовитися від своїх вимог;
– накладання економічних санкцій безпосередньо на РФ.

Саміт ШОС символічно продемонстрував, що економічний тиск на Індію підриває стратегічні позиції США у Південно-Східній Азії й є контрпродуктивним стратегії США у регіоні. Однак це не гарантує відмови від його продовження. Яку опцію обере Дональд Трамп, ми дізнаємося у найближчому майбутньому — осінь 2025 року має потенціал стати насиченою на потрясіння й політичні події.

Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.