Час від часу український публічний простір сколихує ідея повторення моделі розвитку Південної Кореї. Переважна більшість її лобістів озвучують привабливу картину: замороження бойових дій, неприступна лінія розмежування, автономний ВПК як драйвер економічного зростання, посідання Україною провідної позиції в окремій галузі світової економіки. Дійсно, між оптимістичним баченням нашого майбутнього та історією Південної Кореї можна знайти низку обнадійливих паралелей.

Проте таке моделювання часто є радше видаванням бажаного за дійсне, ніж реальним планом.

По-перше, незважаючи на деякі паралелі, стартові умови України радикально відрізняються від тих, у яких перебувала Південна Корея у 1960–1970-х.  По-друге, спікери, які просувають цю ідею, зазвичай замовчують темну сторону моделі розвитку. Мало хто публічно озвучує, що Південна Корея більш ніж три десятиліття жила під владою диктаторів та військової хунти. Політична конкуренція була знищена, інакомислення придушувалося, а репресії стали складовою частиною системи.

Однак придушення «західних цінностей» не завадило Південній Кореї зайняти особливе місце в західному світі. То яким тоді чином це стало можливим? У цій статті ми розглянемо, що насправді являє собою «південнокорейський сценарій», які фактори забезпечили його успіх і які перспективи в України повторити цей шлях.

Модель розвитку Південної Кореї. Що це таке?

У липні 1953 року було підписано угоду про перемир’я, котра поклала край трирічній війні на Корейському півострові. За її умовами між сторонами встановлювалася демілітаризована зона вздовж 38 паралелі — фактичний кордон, який зберігається й сьогодні. Повноцінного мирного договору так і не було укладено, тож Північна та Південна Кореї юридично залишаються у стані війни.

Цікаво, що документ підписали КНДР, Китай та США, тоді як президент Республіки Корея Лі Син Ман категорично відмовився визнавати перемир’я, наполягаючи на продовженні війни під гаслом «воз’єднання Кореї». Уже за місяць після цього Вашингтон уклав із ним таємну угоду, яка гарантувала його режиму політичне виживання — і завдяки цим гарантіям він протримався при владі ще сім років.

Після завершення війни у США остаточно утвердилася доктрина Ейзенхауера, що декларувала глобальне стримування комунізму. У межах цієї стратегії в Південній Кореї було розміщено військовий контингент США чисельністю близько 55–60 тисяч військовослужбовців наприкінці 1950-х (з подальшим скороченням у 1970-х до ~35 тисяч). На перший погляд, це здається скромним угрупованням, особливо в порівнянні з КНДР та КНР, однак його підтримував 7-й флот США, а також військові бази в Японії, де дислокувалося близько 200 тисяч американських військових.

Проте більш вагомим фактором стало розміщення тактичного ядерного арсеналу (у розпал Холодної війни ~ 900 боєзарядів) на території Кореї, котрий призначався для прямого використання у разі активізації повномасштабного наступу (за окремих умов НАВІТЬ за рішенням оперативного командування). На той момент Китай ще не мав ядерної зброї, а Москва, попри агресивну риторику, не прагнула прямого зіткнення з Вашингтоном. Усе це створило для Сеула безпекове «вікно можливостей» для стабілізації політичної системи та початку формування державності.

З іншого боку, внутрішня ситуація в новоутвореній державі залишалася складною та хаотичною: політична нестабільність, корупція, голод і масове безробіття загрожували самому існуванню Південної Кореї. Наприклад в 1953–1956 роках ВВП на душу населення Південної Кореї становив лише близько 70 доларів США — нижче, ніж у більшості країн Африки того часу (для порівняння: у Гані цей показник перевищував 180 доларів). Саме на цьому фоні у суспільстві посилювався запит на «сильну руку», здатну встановити порядок.

У 1961 році в результаті військового перевороту до влади приходить Пак Чон Хі — людина, яку сьогодні вважають автором «корейського економічного дива». Він не мав економічної освіти, тому створив Вищу раду економічного планування (EPB) — орган, до складу якого увійшли молоді технократи, багато з яких навчалися у США. Проте, на відміну від Піночета у Чилі, Пак надав їм надзвичайні повноваження, але не свободу дій. Він особисто затверджував кожен п’ятирічний план, визначав пріоритетні галузі (ВПК, суднобудування, електроніка, металургія тощо) та вимагав результату за армійським принципом: «невиконання наказу = саботаж».

Проєкт Пак Чон Хі спирався на кілька базових принципів: централізоване планування, дешева робоча сила, орієнтація на експорт і безкомпромісна дисципліна. Держава взяла на себе функції диригента: економічні рішення, кредитна політика, зовнішні інвестиції та навіть професійна освіта координувалися з єдиного центру. Бізнесмени, які відмовлялися від участі у державних програмах, позбавлялися підтримки, тоді як лояльні до влади отримували пільги, субсидії та експортні ліцензії. У такий спосіб виникла система “чеболів” — напівдержавних корпоративних груп, що стали локомотивом індустріалізації (Samsung, Hyundai, LG, Daewoo).

Водночас важливою рисою цієї системи була внутрішня конкуренція між самими чеболями. Хоча держава координувала економічну політику, вона не створювала монополій — навпаки, заохочувала суперництво за ринки, контракти й технологічні інновації. Це змушувало корпорації знижувати витрати, підвищувати ефективність і швидше модернізувати виробництво.

Демократія та свобода слова поступилися місцем мобілізаційному наративу — “розвиток як форма оборони”. Будь-яка опозиція трактувалася як загроза «національній безпеці». За перше десятиліття правління Пака (вважається менш жорстоким ніж 1972-1979) понад 30 тисяч осіб було заарештовано за “антидержавну діяльність”, сотні журналістів і активістів — засуджено за “підрив національної єдності”. Проте його модель забезпечила швидке економічне зростання: з 1962 по 1979 роки експорт Південної Кореї зріс із 55 млн до понад 15 млрд доларів (у 270 разів), рівень грамотності сягнув 90%, а частка промисловості у ВВП перевищила 30%.

Після вбивства Пак Чон Хі його модель не зникла разом із ним — вона стала ядром державної системи. Наступний диктатор Чон Ду Хван лише посилив контроль, а демократичні уряди після 1987 року легітимізували цю модель у нових політичних умовах. П’ятирічне планування, пріоритет промисловості, орієнтація на експорт та стратегічна роль держави залишилися незмінними. Фактично, “паківська” формула — «розвиток як оборона» — еволюціонувала у «розвиток як стабільність», ставши стрижнем південнокорейського економічного дива навіть у добу демократії. Водночас концентрація влади, що бере початок із тієї епохи, залишила тривалий слід у політичній культурі країни. Недарма більшість колишніх президентів Південної Кореї опинялися під слідством або у в’язниці — як відлуння системи, у якій політична відповідальність так і не стала інституцією, а залишилась частиною особистої драми лідерів.

Умови, що забезпечили успіх Південної Кореї. Їх екстраполювання на український контекст:

1.Гарантії безпеки від США стали однією з головних причин успіху Південної Кореї. Вашингтон прямо брав участь у бойових діях, а після їх завершення 1 жовтня 1953 року було підписано Договір про взаємну оборону. Це стало можливим у рамках глобальної стратегії США в стримуванні комунізму (Доктрина Ейзенхауера). Вже під цю концепцію Вашингтон виділяв значне фінансування Сеула. Наприклад, у 1953–1961 роках допомога США становила приблизно 70% державного бюджету Південної Кореї. Більше того, розміщення тактичної ядерної зброї, а також готовність її застосувати виявилися фактором, якому КНДР не могла нічого протиставити аж до середини 2000-х. Навіть коли США застрягли у В’єтнамі, Кім Ір Сен не наважився вирішити «корейське питання» силою. Але також важливо відзначити, що до середини 1960-х СРСР і Китай, через конфлікт інтересів, вже не виступали спільним комуністичним фронтом, що значно зменшувало успіх проведення військової операції.

Сьогоднішні геополітичні умови для України суттєво відрізняються від південнокорейських. Для США більш значимим пріоритетом є не стримування Росії, а переманювання її на свій бік у протистоянні з Китаєм (або хоча б забезпечити нейтральність Москви, відтягнувши її економічно від Пекіна). У таких умовах для адміністрації Трампа пропозиція Путіна про виведення українських військ з території Донецької області є пропозицією, над якою можна працювати. Теоретично раціональним ходом для України у відповідь могла б стати вимога розміщення американських військ на своїй території, що слугувало б гарантією безпеки за південнокорейським зразком. Але така пропозиція впирається у різке неприйняття Москвою концепції розміщення іноземних військ на території України. Оскільки відмова України від НАТО є базовою умовою для завершення російсько-українського конфлікту (суб’єктивна оцінка), а американсько-китайське протистояння не залишає Вашингтону можливості повністю абстрагуватися від війни, рішення про розміщення військового контингенту на сьогодні здається вкрай малоймовірним.

З іншого боку, між Трампом та Путіним немає взаєморозуміння розвитку двосторонніх відносин. Одним із найбільш суперечливих питань залишається вступ Фінляндії та Швеції до НАТО. На Валдаї 2025 року російському президенту прямо поставили питання як він оцінює цю подію, на що була дана відповідь «це дурість», хоча прямо змінити статус-кво він не погрожував. Проте ситуація в Балтійському морі вимагатиме від РФ шукати вирішення цієї проблеми. І на сьогоднішній день важко розгледіти реалістичні опції. У гіпотетичному сценарії, якщо Трамп почне вимагати від Швеції та Фінляндії добровільного виходу з альянсу, то на цьому етапі з «трансатлантичною єдністю» буде остаточно покінчено. У випадку якщо не буде запропоновано дипломатичного вирішення проблеми, тоді Росія цілком імовірно застосує жорстку силу (методи можуть варіюватися) задля досягнення своїх цілей. З іншого боку, малоймовірно, що Кремль розпочне військову ескалацію в країнах Балтії, не вирішивши своїх проблем на українському напрямі.

У цьому контексті може здатися, що ЄС більш зацікавлений у стримуванні РФ, ніж США і може замінити Вашингтон. Частково це правда — інтерес присутній, проте застосувати рішучі методи для цього Брюссель не готовий. По-перше, жоден європейський підрозділ не бере участі у російсько-українській війні. По-друге, питання миротворців як гарантії безпеки підвисло в повітрі. Наприклад, Польща, яка має одну з найбільших армій у Європі, позначила, що вони не братимуть у цьому участі, а міністр закордонних справ прямо зазначив, що «без готовності вступити в бойові дії з РФ усі гарантії безпеки від Заходу не викликають довіри».

Також є певний скепсис і щодо можливості ЄС фінансувати українську армію. Наразі європейські країни намагаються відновити власний військовий потенціал для можливого прямого зіткнення з Росією. Якщо Москві вдасться створити ситуацію, в якій ЄС буде поставлений перед вибором витрачати на себе чи на Україну, то з більшою ймовірністю власний інтерес візьме вгору. Тим більше, природним інтересом для Москви є вирішення своїх проблем з Європою з позиції сили в умовах, коли військова машина РФ зберігає перевагу. Також необхідно згадати про зростання правих європейських сил (Фіцо, Орбан, Ле-Пен), які стоять на позиції домовитися з Росією про існування, щоб не вступати в бойові дії. Весь цей фон посилюється непопулярністю сьогоднішніх урядів європейських країн серед їхнього населення – насамперед Німеччини, Франції та Британії. У цих країнах також дедалі більше голосів набирають противники фінансування війни в Україні та прихильники дипломатичного вирішення конфлікту.

Виходячи з усієї геополітичної кон’юнктури, на сьогодні можемо підсумувати, що отримання Україною гарантій безпеки за сценарієм Південної Кореї є малоймовірним. І така ситуація з безпекою прямо буде відображатися і на економічному відновленні після завершення бойових дій.

2. Економічний потенціал. Після стабілізації безпекової ситуації Південна Корея почала формувати власну економічну модель, яку можна охарактеризувати як керований капіталізм  або розвиткову державу. Її фундаментом стала дешева й молода робоча сила — у 1960-х середній вік населення становив близько 19 років, а частка працездатного населення перевищувала 55 %. Країна мала високу трудову дисципліну, а мобілізаційна культура, сформована військовими режимами, забезпечила масову участь населення у відновленні. Така демографічна ситуація дозволила Південній Кореї здійснити промисловий стрибок.

Водночас ключовим каталізатором став зовнішній чинник — масштабна американська підтримка, яка виходила далеко за межі допомоги 1950-х. США відкрили для Кореї свої ринки, надали технологічний доступ і допомогли інтегруватися у західну виробничу систему. Після підписання угоди 1965 року про нормалізацію відносин із Японією Сеул отримав і японські кредити, обладнання та інвестиції. Саме в цей період були закладені основи суднобудування, автомобільної промисловості та важкої індустрії.

До кінця 1970-х років Південна Корея перетворилася на одного з головних експортерів суден (важлива роль для глобалізації Заходу) і сталі, а у 1980-х — на глобальний центр електроніки. У поєднанні з високими темпами урбанізації (рівень міського населення зріс із 28 % у 1960 році до 65 % у 1980-му) це створило передумови для переходу до економіки експорту.

Однією з головних перешкод повторити «економічне диво» Південної Кореї для України на сьогодні є співвідношення робочої та неробочої сили. За актуальними оцінками, економічно активне населення становить близько 11,7 млн осіб, у той час як число пенсіонерів дорівнює 10,2 млн. Відтак, замість “демографічного бонусу” Україна входить у фазу демографічного дефіциту, що суттєво звужує можливості масштабної індустріалізації за корейським зразком. Ситуацію ще більше погіршують продовження бойових дій та реагування влади на внутрішньополітичне невдоволення її політикою (дозвіл на виїзд 18–22-річних як реакція на протести щодо НАБУ та САП).

Іншою перешкодою є те, що Україна більше не є країною з дешевою сировиною. Рентабельність українських підприємств знижується через підвищення тарифів на електроенергію (на 64 % минулого року) та “історичне” збільшення податкового навантаження. Це підриває конкурентоспроможність промисловості й робить традиційну експортну модель вразливою до енергетичних та фіскальних шоків.

Якщо з рентабельністю можливо працювати методом реалізації нової державної економічної політики (пільги, зниження тарифів, створення економічних зон і т.д, то демографія — більш складна проблема, що потребує переосмислення внутрішньої ідеї України та укладання нового суспільного договору. Спостерігаючи за тим, як сьогоднішнє українське суспільство (його публічна більшість) реагує на новину про в’їзд трудових мігрантів в Україну, а також за маніпуляціями недобросовісних політиків на цій темі, перспектива повторити диво Південної Кореї ще більше віддаляється.

Проте з економічною складовою не все так погано, як із безпековою. Як мінімум зрозуміло, приблизно який комплекс заходів потрібно провести, щоб досягти економічного зростання. Найбільш концептуально значимим компонентом є співпраця між Україною та США по напряму Critical Raw Material (CRM). Вашингтон сьогодні шукає альтернативу китайському ланцюгу постачання, і Україна може запропонувати власну нішу — титан, літій, графіт, марганець, рідкісні метали.

Реалізуючи Угоду про створення Американо-Українського інвестиційного фонду відбудови, Київ має потенціал сформувати стратегічне партнерство у сировинно-технологічному ланцюгу з Вашингтоном по аналогії з тим, як Південна Корея зробила ставку на суднобудування та електроніку. Однак є нюанс, що офіційний текст договору не був оприлюднений народові України, тому конкретні умови нам невідомі. У зв’язку з цим оцінка потенціалу цієї угоди може змінитися.

Висновок

Отже, проаналізувавши умови, за яких Південна Корея досягла успіху, можемо підсумувати, що Україна не здатна повторити цей сценарій покроково. У нас буде власний шлях, який через десятиліття назвуть «українським сценарієм». А те, як його характеризуватимуть — як історію успіху чи історію змарнованих можливостей — залежить від наших рішень сьогодні.

Проте вступаючи на цей шлях, позитивним явищем буде вивчення досвіду інших та їх точкова інкорпорація. Ось що Україні необхідно виокремити із моделі розвитку Південної Кореї:

А) Принцип прагматизму — як у зовнішній, так і у внутрішній політиці.
Зовнішньополітичний прагматизм Пак Чон Хі полягав у здатності відкласти історичні образи заради майбутнього: попри жорстокі злочини періоду японської окупації, він пішов на нормалізацію відносин із Токіо. Саме це рішення відкрило для Сеула кредити, технології й ринки, що стали фундаментом економічного дива.

Усередині країни пріоритетом залишалося зростання, навіть ціною соціальних компромісів. Показово, що сьогодні Південна Корея має один із найвищих у світі рівнів бідності серед пенсіонерів — понад 40 % осіб живуть за межею бідності. Це не свідчення байдужості, а приклад стратегічного вибору на користь розвитку. В Україні ж понад 10 млн пенсіонерів формують вагоме електоральне ядро, і важко уявити політика, здатного відкрито сказати про необхідність скорочення витрат на соціальну сферу задля економічного прориву. Разом із тим, принцип прагматизму виходить за межі пенсійної сфери і застосовується до більшості інших сфер держави.

Б) Політика національної пам’яті

У Південній Кореї після встановлення демократії змінилося ставлення до громадян КНДР. Якщо за часів диктаторів їх використовували як образ зовнішньої загрози, покликаної мобілізувати суспільство й спрямувати його енергію на розвиток, то з 1987 року парадигма почала змінюватися у бік: «це теж наші люди, навіть якщо вони живуть у комунізмі».

У цьому контексті простежується очевидна аналогія з Україною та тими громадянами, які залишаться на окупованих територіях. Якщо Україна мислить себе як політичну націю у межах державних кордонів 1991 року, то логічним кроком для ефективної політики Києва був би перехід одразу до південнокорейської моделі.

Перекладаючи вищесказане з академічно-публіцистичного на побутовий, то люди по той бік лінії розмежування це теж українці, а не «ждуни», «зросійщені», «москвороті» і тд. Держава має гарантувати їм такі самі права та захист, як і іншим громадянам України — звісно, за винятком доведених випадків співпраці з окупаційними структурами чи дій проти держави.

в) ВПК як драйвер економічного розвитку.

Після скорочення чисельності американських військ у 1970-х роках Сеул розпочав нарощування власного оборонного потенціалу. Держава запустила масштабну програму “Self-Reliant Defense”, у межах якої інвестиції у ВПК розглядалися не лише як безпекова потреба, а як інструмент модернізації промисловості. Саме у 1970-х виникли галузі, що стали опорами економічного зростання: машинобудування, металургія, оптика, електроніка, матеріалознавство.

Кожна оборонна програма мала подвійне призначення — військове і цивільне. Наприклад, виробництво двигунів для бронетехніки дало поштовх автомобільній промисловості; суднобудівні потужності, створені для ВМС, стали основою майбутнього світового лідерства Hyundai Heavy Industries; а розвиток систем зв’язку став фундаментом для телекомунікаційних гігантів типу Samsung і LG. Таким чином, ВПК Південної Кореї не був ізольованою сферою — він виконував роль локомотива індустріалізації, де держава поєднала оборонні потреби з економічною стратегією.

Для України така модель є бажаною, особливо в умовах відсутності розміщення військового контингенту НАТО на своїй території. З іншого боку, одним із можливих сценаріїв може стати накладення чи добровільне взяття Україною певних обмежень на розвиток ВПК у рамках завершення бойових дій.

Йдеться, принаймні, про ракетну програму, яка становить реальну загрозу для Москви. Окрім цього, Київ стикається з рядом технічних проблем в її реалізації (зокрема, відсутність власної інерціальної навігаційної системи (INS) та гарантованого доступу до захищених каналів GNSS, банкрутство “Південмашу”).
Питання, яке сьогодні майже не обговорюється публічно, але є одним із пріоритетних для російської сторони. Раціональним і прагматичним рішенням для України може стати самостійне визначення компромісних меж, про які держава могла б домовлятися з РФ, контролюючи цей процес на власних умовах, а не під зовнішнім тиском.

Післямова

У тексті неодноразово згадувалися терміни «диктатура» та «авторитаризм». За 34 роки незалежності в українському публічному дискурсі навколо них сформувався майже міфологічний образ — як абсолютного зла, з яким потрібно боротися будь-якою ціною. Це не дивно, адже українська політика розвивалася у добу ліберального світового порядку США, що утверджував демократію як єдиний універсальний зразок.

Проте в більшості теорій міжнародних відносин ці поняття мають більш нейтральне трактування. Міжнародна політика — це не ідеологія, а простір сили та інтересів, де форма правління має другорядне значення. Ліберальний світовий порядок поступово відійшов у минуле, але за інерцією в публічному просторі все ще звучать голоси, які зводять демократію в ранг моральної норми, а диктатуру — у символ загрози.

У реальній же зовнішній політиці авторитаризм часто розглядається як даність, котра за окремими аспектам навіть має переваги. По-перше, це стабільність і спадковість державного курсу: авторитарні лідери змінюються рідше, тому здатні реалізовувати довгострокову та прогнозовану політику. Наприклад, доктрина Примакова послідовно реалізується в Росії з початку 2000-х, тоді як у США доктрина Буша була замінена концепцією схожою на “business as usual” в 2016 році.

По-друге, автократи зазвичай ухвалюють рішення швидше, адже не обтяжені пошуком парламентської більшості чи компромісів між партіями. Це не завжди гарантує якість рішень, але дає ефективність у кризові періоди.

Отже, у контексті зовнішньої політики не варто боятися самих термінів «диктатура» чи «авторитаризм». В історії є безліч прикладів, коли саме така форма управління ставала інструментом прориву — Південна Корея, Чилі, Сінгапур. Але є й безліч прикладів катастрофічних. Тому ключове питання полягає не у формі правління, а в компетентності та цінностях лідера. Саме вони визначають: стане сильна влада основою розвитку чи інструментом саморуйнування. Умовно — очолить країну Маннергейм чи Пол Пот? У контексті внутрішньої політики ситуація, звичайно, інша. Тут вже кожна людина сама дає собі відповідь на вічне філософське питання: «Що для тебе важливіше? Порядок чи свобода? І на яких цінностях тоді має ґрунтуватися порядок?»

Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.