Американсько-польське партнерство вважається одним із найміцніших у Європі. Його інституційне оформлення розпочалося після розпаду Варшавського договору, однак витоки сягають значно глибше. Спираючись на стратегічну підтримку США, за 34 роки Польща пройшла шлях від постсоціалістичної економіки з 16-відсотковим рівнем безробіття та регулярними перебоями в електропостачанні — до потужного регіонального гравця, чиї амбіції на лідерство в Європі вже не поступаються Німеччині.
Сьогодні Варшава має у своєму розпорядженні одні з найбільш боєздатних збройних сил у Європейському Союзі, які водночас є одними з найчисельніших і перебувають у процесі системного переходу на нове покоління технологічного озброєння. На перший погляд, ця військова потуга створювалася насамперед для стримування Російської Федерації, однак в американській стратегічній логіці Польщі відводиться значно ширша геополітична роль — обставина, що водночас викликає занепокоєння з боку брюссельської бюрократії.
У цій статті ми проаналізуємо, яким чином Сполученим Штатам і Польщі вдалося вибудувати взаємовигідне двостороннє партнерство, окреслимо ключові чинники його успіху та спробуємо відповісти на питання: «чому цей стратегічний проєкт виявився успішним у випадку Варшави, але не був відтворений Києвом?». На основі цього аналізу також буде сформульовано низку рекомендацій щодо можливих напрямів подальшої зовнішньополітичної трансформації України в умовах зміни міжнародного порядку.
Про масштаби та ексклюзивність американсько-польського партнерства найкраще свідчать конкретні приклади:
➩Польща — перша й наразі єдина держава Європейського Союзу, на території якої Сполучені Штати розмістили повноцінний передовий оперативний штаб рівня дивізії / корпусу. Йдеться не просто про присутність військового контингенту або техніки, а про розміщення командного центру — елементу безпосереднього управління бойовими операціями. Такий формат дислокації є показником високого рівня довіри з боку Вашингтону та готовності передати союзнику розширену операційну відповідальність. На відміну від Німеччини, де американська військова присутність є значно чисельнішою, але має переважно тиловий і логістичний характер, Польща розглядається США як операційний форпост, безпосередньо залучений до планування та координації критично важливих військових процесів.
➩Польща стала найбільшим імпортером американського скрапленого природного газу (СПГ) у Центральній Європі, уклавши довгострокові контракти з такими постачальниками, як Cheniere Energy та Venture Global LNG. За даними польської газової компанії PGNiG і Міністерства клімату та довкілля Польщі, у 2022–2023 роках до 40% усього імпортованого до країни газу становив саме американський СПГ. Постачання здійснюються через термінал Świnoujście на Балтійському морі, який введений в експлуатацію у 2015 році за підтримки США. Така диверсифікація дозволила Варшаві повністю відмовитися від російського газу вже у 2022 році, тоді як Німеччина продовжувала отримувати газ із Росії аж до підриву «Північного потоку» у вересні 2022 року. Більше того, протягом попереднього десятиліття Берлін лобіював і співфінансував проєкт «Північний потік-2» попри застереження з боку США та протести східноєвропейських союзників.
➩Польща є найбільшим покупцем американського озброєння в Європі: за оцінками DSCA та Міністерства оборони США, сукупний обсяг укладених контрактів з кінця 2010-х років сягає 45–50 млрд доларів США. Лише за останні три роки Польща замовила у Сполучених Штатів 32 винищувачі п’ятого покоління F-35A, близько 360 танків M1A2 Abrams, 96 ударних вертольотів AH-64E Apache, до 500 одиниць реактивних систем залпового вогню HIMARS, а також модернізовані системи протиповітряної оборони Patriot PAC-3 MSE. Ці закупівлі здійснюються у комплексі з боєприпасами, логістичною інфраструктурою та програмами підготовки персоналу, що перетворює польські збройні сили на найбільш сумісні з армією США в Європі.
Перелік фактів можна розширювати щонайменше ще на кілька сторінок, однак усі наведені приклади є радше наслідком реалізації синергії американсько-польських інтересів, ніж її причиною. Замість секторального розгляду окремих напрямів співпраці доцільніше зосередитися на аналізі першопричин, які зробили можливим формування такого партнерства. У межах цієї статті було виокремлено кілька ключових чинників його успіху, однак їх правильна інтерпретація неможлива без розуміння принципів функціонування системи міжнародних відносин.
Теоретична рамка: трансформація світового порядку
В українському загальнополітичному дискурсі протягом останніх 34 років укорінилася теза про те, що «всі держави на міжнародній арені є рівними, а кожна країна має право на самостійний вибір власної долі». Ця формула є найбільш показовим ідентифікатором етапу розвитку системи міжнародних відносин, відомого як «ліберальний світовий порядок» (1991–2025). Він сформувався після розпаду Радянського Союзу та закріпив Сполучені Штати в ролі глобального гегемона.
На сьогодні ліберальний світовий порядок фактично вичерпав себе, оскільки був відкинутий значною кількістю держав і продемонстрував розрив між декларованими принципами та реальною практикою. Банально США не визнають юрисдикцію міжнародних судів над своїми, проте вимагають цього від інших. У результаті вийшло, що замість універсального поліцейського міжнародні інституції перетворилися на елемент контролю «великих держав» (у даному випадку США) над «малими» (напр. Сербія Мілошевича). З огляду на зростання інших центрів сили Вашингтон визнав провал цього проєкту, а система міжнародних відносин вступила в процес переформатування.
Процес формування нової системи міжнародних відносин можна охарактеризувати терміном «хаос». Це період, у якому старі правила втратили актуальність, а нові ще не сформувалися. Принципово важливо, що в міжнародних відносинах, на відміну від внутрішньополітичної складової держави, відсутній арбітр або суддя, що відсилає нас до гоббсівського принципу «війни всіх проти всіх». За таких умов держави переходять до моделей поведінки, близьких до концепції Realpolitik, сформованої в межах реалістичної теорії міжнародних відносин. До 1991 року в міжнародних відносинах домінував саме цей підхід, а зараз він знову повернувся у мейнстрім.
Концепцію Realpolitik можна описати за допомогою аналогії на настільну гру «Монополія». У грі існує обмежена кількість учасників (зазвичай від чотирьох до шести), які в межах цієї моделі відповідатимуть статусу «великих держав». Оскільки формально країн світу 190+, то критерієм «великих» візьмемо наявність ядерної зброї. Хоча це далеко не єдиний показник і ядерних країн більше, але для простоти моделі залишимо його. У «Монополії» гравці конкурують за активи, ведуть переговори та формують партнерства проти конкретного суперника. У міжнародних відносинах «великі держави» так само перебувають у стані постійної конкуренції, однак поле цього протистояння виходить далеко за межі суто економічних активів. У найзагальнішому вигляді цей процес можна охарактеризувати як «проєкцію впливу» однієї держави на іншу через різні сфери діяльності та функціонування державної системи.
Холодна війна була періодом масштабної конкуренції за вплив між США та СРСР, але в рамках уникнення прямого зіткнення. Поразка Москви в цій конфронтації призвела до різкого скорочення її впливу та присутності у Східній Європі, що відкрило простір для дій інших гравців. Їхнє місце поспішили зайняти переможці (США), проте через принцип «війни всіх проти всіх» Вашингтон також прагнув розширити механізми свого впливу і на союзників.
Фактори успіху Польщі
Повертаючись до Польщі кінця 1980-х років, необхідно враховувати подібність тогочасної міжнародної системи до сучасної. Розпад Радянського Союзу — держави, яка контролювала близько 25% суходолу, — був подією не рядового масштабу. За короткий період зруйнувався європейський баланс сил, тоді як кількість власних агентів впливу США в регіоні залишалася мінімальною. Для стратегів у Вашингтоні це означало різке зростання рівня невизначеності, що, у свою чергу, формувало запит на стабільність і посилення передбачуваного партнера. Перед ними постала низка ключових питань:
– яким буде майбутнє регіону?
– чи не спробує Москва переграти ситуацію після зміни Горбачова? Як цьому протидіяти?
– як контролювати масштаби російсько-німецького зближення?
– чи не спалахнуть у регіоні етнічні конфлікти?
– що буде з ядерною зброєю у сценарії етнічних конфліктів?
Вирішенням більшості цих питань стало зміцнення зв’язків із Варшавою та вихід на рівень стратегічного партнерства. По-перше, Польща ідеально інтегрувалася у стримування Росії та Німеччини одночасно, оскільки історичний прецедент цього процесу позбавив її незалежності у 1939 році. На практиці саме Варшава протидіяла запуску «Північного Потоку-2», а також підтримала та брала участь у вторгненні США до Іраку, тоді як Німеччина, Росія та Франція створили антиамериканську коаліцію з цього питання.
По-друге, Польща є зручною географічною точкою для проєкції військової сили США за межами власної території завдяки розвиненій інфраструктурі військових баз. Вашингтон традиційно вибудовує свої зони безпеки через так звані «опорні держави»: Німеччину — в період Холодної війни, Японію та Південну Корею — в Азії, Польщу — на новому східному фланзі. Розташована в центрі Східної Європи, з прямим доступом до «ліній фронту» НАТО — Калінінграда, Білорусі та України, — Польща перетворилася на своєрідний «непотоплюваний авіаносець» США в Європі.
По-третє, регіональні інтереси Варшави виявилися синхронізованими з інтересами Вашингтону. На відміну від Франції та Німеччини, які просувають ідею «стратегічної автономії Європи» й періодично діють усупереч американським інтересам, Польща зробила ставку на США як на єдиного гаранта власної безпеки. На початковому етапі Варшава не претендувала на лідерство в ЄС і не прагнула до особливої суб’єктності, запропонувавши натомість лояльність в обмін на захист. Польські еліти не довіряють ані Кремлю, ані Брюсселю, що зумовлює їхню готовність виконувати роль надійного форпоста.
Така модель виявилася взаємовигідною для обох сторін: Сполучені Штати отримали союзника, який не блокує зовнішньополітичні рішення та підтримує силові ініціативи, тоді як Польща — розширені гарантії безпеки та доступ до передових військових технологій. Більше того, Варшава активно лобіює американські інтереси всередині Європейського Союзу, відстоюючи позиції Вашингтону в енергетичній, оборонній та санкційній політиці. Польща готова витрачати понад 4% ВВП на оборону (приблизно 4,5–4,7% у 2025 році), що не лише перевищувало нормативи НАТО, а й посилювало тиск на інші країни ЄС, зокрема Німеччину. Важливо й те, що такі витрати відповідають і власним стратегічним інтересам Польщі: збройні сили перетворюються на інструмент регіонального впливу та символ нової суб’єктності держави.
Наведені вище чинники успіху можна віднести до категорії геополітичних, які стали реальністю в умовах відкриття відповідного вікна можливостей. Водночас у контексті розвитку американсько-польських відносин неможливо ігнорувати й особистісний чинник, що заздалегідь сформував ідейне підґрунтя для необхідності вибудовування стратегічного партнерства між Сполученими Штатами та Польщею.
Роль особистості в історії: ідейні та кадрові передумови партнерства
Польська діаспора у Сполучених Штатах є однією з найчисельніших серед європейських спільнот. За даними American Community Survey / US Census Bureau, близько 8,5–8,8 млн американців ідентифікують себе як особи польського походження. У порівнянні із загальною чисельністю населення США (приблизно 340 млн) цей показник може здаватися відносно незначним, однак більшість представників польської громади зосереджені в таких штатах як Іллінойс, Мічиган, Пенсильванія та Вісконсин — регіонах, що мають ключове значення для результатів президентських виборів.
Процес міграції розпочався ще у XIX столітті, після поділів Речі Посполитої, і з часом сформував стійку культурно-політичну спільноту. Підтримка Польщі з боку президента Вудро Вільсона у 1918 році, зафіксована в 13 пункті його знаменитого послання до Конгресу, закріпила за Вашингтоном образ історичного покровителя. Попри скептичне ставлення провідних європейських держав, саме Сполучені Штати відіграли вирішальну роль у просуванні ідеї відновлення незалежної Польщі на Паризькій мирній конференції.
Після Другої світової війни цей образ лише посилився. Ялтинські домовленості передбачали проведення в Польщі вільних виборів під міжнародним наглядом, однак Сталін фактично нівелював ці зобов’язання, встановивши в країні прорадянський режим. Для польської еміграції, а ширше — для американського політичного класу, це стало символом порушення домовленостей і закріпило антиросійський консенсус на покоління вперед.
Квінтесенцією особистісного чинника, що заклав ідейні підвалини американсько-польського зближення, можна вважати постать Збіґнєва Бжезінського — уродженця Варшави, який виріс у Канаді та США і обіймав посаду радника з національної безпеки при президентові Джиммі Картері (1977–1981). Кульмінацією його інтелектуальної спадщини стала книга «Велика шахівниця: панування Америки та її геостратегічні імперативи» (1997), у якій він обґрунтовував тезу про те, що контроль над Євразією є ключем до глобального лідерства Сполучених Штатів. У межах цієї концепції Польща розглядалася як фундаментальний елемент стримування Росії та опорний пункт американської присутності у Східній Європі.
Саме Бжезінському належить відома теза: «Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Росія без України все ще може прагнути імперського статусу, але вже як переважно азійська держава». Ця формула стала одним із концептуальних орієнтирів зовнішньої політики США на українському напрямі.
Український контекст
Ця частина тексту написана НЕ для того, щоб звинуватити конкретну персоналію / групу людей у чомусь, і НЕ для того, щоб сказати хто є «хорошим», а хто «поганим» у ситуації, що склалася. Метою цього фрагменту є демонстрація логіки зовнішньополітичних процесів та пояснення того, яким чином Україна пройшла шлях від статус-кво 1991 року до нинішнього стану. Бачення ситуації ґрунтується на реалістичній теорії міжнародних відносин та принципу Realpolitik, який був природною складовою міжнародних відносин ще з часів Фукідіда, і який повернувся в світову політику в 2025 році.
«Усвідомлення природи проблеми — це вже половина шляху до її вирішення».
Ідея Збіґнєва Бжезінського про ключову роль України для майбутнього Росії наклалася на ідеологічний фундамент американської зовнішньої політики, що формувався у 1990-х роках. Концепція «кінця історії» Френсіса Фукуями, доктрина Буша та віра у тріумф ліберальної демократії надали цьому напряму нормативного виміру. Водночас представники так званого «старого діпстейту» часів Холодної війни — менш схильні до ліберальних ілюзій — загалом не заперечували (за поодинокими винятками, зокрема Кіссінджера, Кеннана, Міршаймера тощо) проти розширення американського впливу на пострадянському просторі. Їхня логіка спиралася на прагматичний розрахунок: посилення позицій Вашингтону в регіоні дозволить ефективно стримувати Москву. Водночас для обох підходів існувала чітка «червона лінія», успадкована від логіки Холодної війни, — уникнення прямого зіткнення між «великими державами» та досягнення цілей переважно гібридними методами.
Політику США на українському напрямі можна узагальнено охарактеризувати принципом «розширення власного впливу без прямого зіткнення з Росією». Натомість у Кремлі вже на початку 2000-х років була сформована доктрина Примакова, основними геополітичними завданнями якої стали:
а) збереження за Росією статусу домінантної сили на пострадянському просторі;
б) зупинення розширення НАТО на Схід.
У свою чергу Україна періоду Кучми намагалася балансувати між двома центрами сили, прагнучи максимізувати власні вигоди — так звана «багатовекторність Кучми». Історично Україна в межах кордонів 1991 року є складною державою в соціальному та етнокультурному вимірах, що зумовило використання різними зовнішніми акторами відмінних суспільних груп у межах геополітичного протистояння. Сполучені Штати робили ставку переважно на Захід України та діаспору, тоді як Росія — на Схід і Південь. Державна влада в Києві намагалася утримувати внутрішній баланс між цими шарами суспільства, однак події 2013–2014 років стали надто радикальним game changer-ом у боротьбі за Україну. Відповідальність української сторони, представники якої погодилися на відведену ним роль, залишимо за дужками через небажання перетворювати аналітичний матеріал на політичну агітацію.
Для демонстрації того, яким чином протистояння США та Російської Федерації на Майдані співвідноситься з наукою міжнародних відносин, звернімося до документальної хроніки. 10 грудня 2013 року Верховний представник Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Кетрін Ештон провела зустріч з представниками опозиції на Майдані Незалежності. З точки зору науки міжнародних відносин ці дії цілком можуть бути інтерпретовані як порушення:
а) принципу суверенітету та невтручання у внутрішні справи держави (сформульованого ще у 1648 році);
б) принципу легітимності, оскільки опозиція не є офіційним представником держави на міжнародній арені;
в) принципу дипломатичної ієрархії, адже опозиційний політик не є належним контрагентом для міністра закордонних справ Європейського Союзу.
У відповідь на звинувачення в порушенні міжнародної практики Кетрін Ештон заявила: «Мій обов’язок — представляти Європейський Союз, і я повинна була поговорити з людьми, які буквально вийшли на вулиці з прапорами ЄС і були зацікавлені у відносинах з Європейським Союзом».
Під час аналізу цієї аргументації з ретроспективи сьогоднішнього дня складається враження, що вона належить до іншої історичної епохи. В умовах сучасних міжнародних відносин подібний сценарій виглядав би не просто проблемним, а фактично немислимим. Для ілюстрації достатньо уявити ситуацію, за якої, наприклад, представник Палестинської держави публічно приєднався б до вуличних протестів у Німеччині, Франції чи Італії, пояснюючи це підтримкою «правильного політичного вибору». У такому випадку йшлося б не лише про негайне оголошення його персоною нон ґрата, а й про масштабний дипломатичний скандал та кризу міждержавних відносин.
Водночас наприкінці 2013 року для Заходу подібні дії вважалися прийнятними. Той факт, що кроки представників Європейського Союзу не викликали співставної реакції, свідчить про специфіку тодішнього міжнародного середовища — епохи ліберального світового порядку, в межах якої суверенітет слабких держав трактувався значно гнучкіше, а потенційні витрати втручання оцінювалися як мінімальні.
Позицію Путіна можна переглянути в цьому відеофрагменті: «Ми взагалі не повинні вводити в практику міжнародного життя спосіб розв’язання спорів подібного роду через вуличні заворушення». Усвідомлено чи ні, але ця теза має прямий референс на принцип суверенітету. Проте дії російського лідера в Україні не підтверджують його непохитну відданість своїм заявам. Більше того, за ступенем порушень вони значно перевершують Кетрін Ештон. Наприклад, 22 листопада 2004 року Путін привітав Януковича з перемогою на президентських виборах ще до того, як ЦВК оголосила результати, а в самому виборчому процесі було зафіксовано масові фальсифікації.
Отже, на прикладі деяких ключових епізодів новітньої історії незалежної України можна простежити, як Захід і Росія зійшлися у прямому геополітичному протистоянні на українській території. Його характерною рисою стало взаємне порушення усталених міжнародних практик попри те, що обидві сторони обґрунтовували власне втручання необхідністю їх захисту. Цей кейс є показовим прикладом розриву між декларованими «цінностями» та реальною політичною практикою — парадоксу, який не втратив актуальності й до сьогодні. Риторика про захист православ’я, боротьбу з неонацизмом чи «визволення братніх народів», так само як і апеляції до демократії, свободи вибору та європейських цінностей, у підсумку виступає ідеологічною надбудовою, покликаною обґрунтувати необхідність зовнішньополітичного втручання як для власного населення, так і для міжнародної аудиторії.
Цей раунд протистояння Захід програв Росії, оскільки виявився не готовим до застосування військової сили. Українська ситуація певною мірою нагадує Карибську кризу 1962 року, однак з інверсією ролей. Тоді «яструби» у Вашингтоні наполягали на проведенні десантної операції на Кубі, однак у вирішальний момент Кеннеді та Хрущов обрали дипломатичний шлях деескалації. Вирішальним чинником стало розміщення радянської ядерної зброї на острові в поєднанні з декларованою готовністю СРСР захищати союзника. Чи дійшло б це до практичної реалізації — залишається невідомим, адже «історія не має умовного способу». У випадку з Україною Захід, навпаки, заздалегідь і публічно окреслив межі власної залученості, виключивши можливість прямого військового зіткнення з Росією. Де-факто це означало зниження рівня стримування Москви та створення додаткових стимулів Путіну вирішити конфлікт силою.
Що далі?
Бойові дії в Україні будуть заморожені в короткостроковій перспективі, після чого держава увійде у фазу глибокої трансформації. Новій владі, яка претендує на статус державницької, доведеться осмислити шлях України до війни та переоцінити попередні зовнішньополітичні підходи. Уже сьогодні можна констатувати, що моделі стримування Росії, які застосовувалися у період 2000–2022 років, виявилися неефективними. Водночас навіть після замороження бойових дій загроза з боку Кремля не зникне, а Києву доведеться заново вибудовувати систему відносин із ключовими зовнішніми акторами та формувати нову, більш адаптивну політику стримування.
За чотири роки бойових дій Росія втратила геополітичні позиції в Центральній Азії, а також за окремими складовими потрапила в економічну залежність від Китаю. Така ситуація створює додаткові важелі впливу Пекіна на Москву, що суперечить концепції зовнішньої політики РФ — вони себе мислять як окремий незалежний центр сили. І хоча стартові позиції Кремля слабші для прямої конкуренції зі США чи Пекіном, це не позбавляє їх статусу «гравця» на міжнародній арені. За цих умов найбільш імовірною стратегією Кремля стає балансування між Вашингтоном і Пекіном з метою максимізації власних вигод — підхід, що має очевидні паралелі як із «багатовекторністю» Кучми, так і з концепцією «стратегічної автономії» Нарендри Моді.
США також зацікавлені, щоб за допомогою своєї економіки збільшити вплив на Росію, і в такий спосіб скоротити вплив Китаю. Кінцева мета — недопущення сценарію, за якого в умовах потенційного воєнного зіткнення між США та Китаєм Москва займе бік Пекіна. Таким чином маємо синергію американсько-російських інтересів, головною проблемою для реалізації якого є наявність економічних санкцій за війну в Україні. Саме тому війна буде зупинена в короткостроковій перспективі, а Україна та ЄС не мають важелів впливу (карт) для того, щоб зупинити процес американсько-російського зближення — максимум можливе тимчасове відтермінування, однак за значну політичну та економічну ціну.
Україна може бути ще цікава США як стримувач РФ, проте не в період американсько-російського зближення. Тим більше, що ця функція вже значною мірою закріплена за Польщею, яка не лише не діє всупереч американським інтересам, а й виступає їхнім послідовним провідником на східному фланзі НАТО. За таких умов виникає логічне питання: навіщо Вашингтону ще один аналогічний інструмент стримування, особливо з огляду на те, що у 2025 році Київ дедалі більше спирається на Європейський Союз як на основу для формування власної суб’єктності.
У разі, якщо Україна погодиться знову виконувати роль інструменту реалізації цього американського інтересу, система відносин фактично повернеться до моделі 2022–2024 років, у межах якої Захід виснажував російські збройні сили шляхом фінансування війни без ризику прямої військової залученості. Тобто в такій моделі Україна фізично стримуватиме РФ, щоб цього не робили Польща разом зі США.
Водночас у сценарії відновлення повномасштабного протистояння між США та РФ, і за умови збереження моделі розвитку України, Кремль і надалі розглядатиме Україну як основний простір для вирішення власних конфліктів із Заходом — незалежно від персоналій у російському керівництві. Це, у свою чергу, суттєво підвищує ризик повторення повномасштабного вторгнення в майбутньому.
Гарантії безпеки України
З погляду реалістичної теорії міжнародних відносин, юридичні гарантії безпеки не мають самостійної стримувальної сили (навіть у разі їх ратифікації Конгресом США). Їхня ефективність визначається не формулюваннями документів, а ступенем збігу інтересів союзників і їхньою готовністю нести реальні витрати заради захисту партнера. За відсутності такого збігу навіть найжорсткіші договірні зобов’язання перетворюються на декларативні норми.
У контексті України договір, який зупинить бойові дії, передбачає зняття санкцій із РФ та створює можливість для переходу до російсько-американського зближення на практиці. У разі відновлення бойових дій передбачається, що цю можливість буде анульовано, і ми знову повернемося до сценарію 2022–2024. Тобто, ймовірність повторного повномасштабного вторгнення РФ в Україну напряму залежатиме від рівня співпраці між США та Росією. У сценарії, за якого така співпраця зберігається, ключовим завданням зовнішньої політики України стає формування та підтримка стійкого інтересу США до України, який виходив би за межі виключно стримування Росії. В умовах стабільного американсько-російського зближення та відсутності прогресу у відносинах США — Україна стратегічна цінність Києва для Вашингтону неминуче знижуватиметься, що підвищує ризик сценарію, за якого Україна де-факто може бути віднесена до зони впливу РФ як менша геополітична «ціна» в обмін на збереження важливіших домовленостей глобального рівня.
Одним із потенційних напрямів розвитку відносин між Україною та США може стати індустрія критично важливих сировинних матеріалів (Critical Raw Materials, CRM). Сьогодні ці ресурси є ключовим чинником технологічної революції, а спосіб, у який держави пройдуть цей етап, визначатиме їхній статус у системі міжнародних відносин у перспективі наступних 10–15 років. Навесні 2025 року США та Україна підписали договір про «Американсько-Український інвестиційний фонд відбудови», який задає юридичну рамку співробітництва, проте текст договору не був оприлюднений для народу України, тому оцінка його потенціалу може змінитися.
Для компенсації вразливості власної позиції Україні необхідно вибудовувати відносини з державами Глобального Півдня — насамперед з Індією та Китаєм. Ці країни є «великими гравцями» у міжнародних відносинах і мають власні інтереси як щодо України, так і щодо Східної Європи загалом. Важливо й те, що сучасна Росія вже не здатна повністю ігнорувати інтереси цих держав у формуванні своєї зовнішньої політики.
Вибудовування відносин із Глобальним Півднем було фактично провалене у постмайданний період української політики та супроводжувалося низкою резонансних скандалів, зокрема кейсом «Мотор Січі». Оновлення політичної еліти може надати нового імпульсу формуванню партнерств, однак для цього нові управлінські групи мають навчитися послідовно відстоювати національні інтереси держави, а не виконувати функції лобістів зовнішніх акторів.
Водночас присутність на українському напрямі кількох центрів сили здатна не послабити, а, навпаки, посилити переговорні позиції Києва — зокрема у відносинах зі Сполученими Штатами — за рахунок розширення простору для маневру та підвищення власної цінності в системі міжнародних взаємодій. Разом із тим здатність ефективно розіграти цю «карту» вимагає від України принципово вищого рівня розуміння політичних процесів і якості державного управління.
Індія та Китай зацікавлені в Україні насамперед з огляду на її географічне положення та потенціал як транзитного вузла доступу до ринку Європейського Союзу. Обидві держави реалізують масштабні проєкти міжнародних транспортно-логістичних коридорів — зокрема «Північ —Південь» та «Один пояс — один шлях». З одного боку, залучення України до подібних маршрутів здатне прискорити економічну інтеграцію та диверсифікацію зовнішніх зв’язків. З іншого — в умовах загострення конкуренції між «великими державами» зростає ймовірність використання інструментів дестабілізації та підриву критичної інфраструктури таких коридорів.
Подібна логіка співвідноситься зі спадщиною Холодної війни, коли пряме зіткнення між центрами сили вважалося неприйнятним ризиком, а протистояння переносилося до третіх країн і периферійних регіонів. У формуванні нової системи міжнародних відносин ця модель може відтворитися знову: провідні актори, прагнучи уникнути прямої конфронтації, будуть надавати перевагу діям через економічний тиск, проксі-конфлікти та контроль над ключовими логістичними вузлами на периферії.
Вищеописані сценарії мають різний ступінь ймовірності та ґрунтуються на академічному аналізі міжнародних відносин. Однак ключовий практичний висновок для України полягає у необхідності визнання простого факту: світ змінився, а попередні правила та моделі поведінки більше не працюють. Чим довше Київ ігноруватиме цю обставину, тим болючішим і затратнішим виявиться процес трансформації та адаптації.
Україна — держава, яка не формує правил функціонування міжнародної системи, а змушена до них пристосовуватися. Історично держави, які не могли адаптуватися до нової реальності, завершували свій шлях втратою незалежності: три розділи Речі Посполитої — демонстративний приклад.
Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.
Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.
Публікацію матеріалу створено ГО “Український інститут майбутнього” за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є
відповідальністю ГО “Український інститут майбутнього” та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР ⼀
Єднання.
