Минулий тиждень виявився знаковим для обміну позиціями стосовно досягнення режиму припинення вогню в російсько-українській війні. Незважаючи на очікування, що дипломатичний процес розвиватиметься в одному напрямку, сторони продовжили відстоювати протилежні підходи, що свідчить про високий рівень невизначеності в пошуках миру. Українська та російська сторони почали робити нові кроки, однак участь міжнародних гравців, таких як США та Європейський Союз, ускладнює ситуацію. Але, для початку давайте коротко відновимо необхідну хронологію:
- 28 квітня Путін оголосив одностороннє припинення вогню на 3 дні (8.05-10.05), присвячене заходам, пов’язаним з 9 травня. У той самий вечір Зеленський відкидає запропоновані часові рамки, наполягаючи на негайному припиненні вогню на 30 днів.
- 8-го травня Зеленський після розмови з Трампом і схвалення з його боку втретє заявляє, що Україна готова до 30-денного припинення вогню. Прямої відповіді від РФ не надійшло. З метою посилити тиск на Путіна, 10 травня до Києва приїжджає делегація європейських країн, які заявляють, що якщо Путін не погодиться, то Європа разом з Трампом введе додаткові санкції проти Росії та посилить військову підтримку Україні.
- В ніч з 10 на 11 травня Путін відкидає пропозицію про 30-денне перемир’я, але натомість заявляє, що Росія готова повернутися до прямих переговорів з Україною, в процесі яких вони будуть готові обговорювати це питання, однак у комплексі з «усуненням причин конфлікту». У відповідь Україна заявила, що спочатку припинення вогню, а потім перехід до прямих переговорів.
На цьому моменті необхідно зафіксувати два різних підходи до завершення/призупинення бойових дій на території України:
Сценарій А (Україна) – оголошення режиму припинення вогню на 30 днів є базовою умовою для переходу на дипломатичний трек завершення конфлікту. Важливо уточнити, що чомусь публічно не акцентується увага на необхідності його дотримання, механізмах запобігання, покарання тощо. Хоча досвід останніх місяців показав, що просто оголосити недостатньо.
Сценарій Б (Росія) – Кремль готовий відновити дипломатичний трек завершення конфлікту, в рамках якого вони готові розглянути режим припинення вогню, однак у комплексі з “усуненням причин військового ”.
Обидва сценарії не унікальні і застосовувалися неодноразово для завершення бойових дій. Але є нюанси, найкраще їх продемонструвати на історичних прикладах:
Сценарій А – Боснія 1995
До літа 1995 року, незважаючи на низку дипломатичних спроб врегулювати конфлікт, переговори зайшли в глухий кут. Ситуація змінилася лише після того, як США (реакційно) втрутилися в цей конфлікт — методом підтримки військових операцій Хорватії та авіанальотів по боснійських сербах вдалося схилити останніх до припинення вогню. Після цього розпочався переговорний процес, завершення якого увінчалося Дейтонськими угодами.
У цьому сценарії ми бачимо пряме іноземне втручання в конфлікт: США мали військову та політичну перевагу, що дозволило їм нав’язати свою волю. Боснійські серби опинилися перед жорстким вибором — або завершувати конфлікт дипломатичним способом, або «someone else will raise your sons and daughters» . Незважаючи на те, що США прямо впливали тільки на одну зі сторін, вони змусили всі три сторони конфлікту йти на поступки, щоб досягти компромісного рішення, а для його підтримки ввели орган зовнішнього управління державою — Офіс Верховного представника.
Сценарій А можна описати як «мир через силу». У цьому контексті описаний інструмент — пряма відсилка до стратегії України по завершенню війни, яку адміністрація Зеленського декларувала у 2024 році. Однак методи впливу на Росію трансформувалися з урахуванням геополітичного контексту: ставка на економічні санкції та посилення військової підтримки України, а не пряме втручання в конфлікт.
Сценарій Б – В’єтнам 1968–1973
Починаючи з 1968 року, попри високу інтенсивність бойових дій, США та Північний В’єтнам розпочали офіційні переговори в Парижі. Жодна зі сторін не мала вирішальної переваги, тому переговори не замінювали війну, а стали її продовженням іншими засобами. Кожна сторона прагнула покращити свою позицію на полі бою, щоб посилити свої аргументи за столом переговорів. Самі перемовини служили також інструментом тиску, способом виграти час або змінити інформаційний контекст. Результатом став режим припинення вогню, але через 5 років — в 1973.
Цей сценарій застосовували частіше у світовій практиці, оскільки він підходить для конфліктів, де зберігається відносний паритет між сторонами та складно виокремити явного домінанта. Відповідаючи на можливе запитання читача: так, попри значну військову перевагу США над Північним В’єтнамом, Вашингтон діяв у жорстких політичних рамках — Білий дім побоювався прямого втручання Китаю та можливості повторення подій на Корейському півострові + концепція «обмеженої війни», стримування комунізму.
Логіка цього сценарію стала основою публічної позиції Росії. Москва визнає можливість переговорів, але розглядає припинення вогню не як стартовий крок, а як один з елементів «великого пакету», що має включати «усунення причин конфлікту». Це дозволяє Кремлю уникнути фіксації проміжного результату (РФ зберігає військовий потенціал), тримати фронт «активним» і водночас демонструвати готовність до миру. Нижче — узагальнююча таблиця з історичними прикладами досягнення режиму припинення вогню за двома вищеописаними сценаріями .
Означивши підходи до досягнення режиму припинення вогню, користуючись можливістю, автор вважає необхідним задати ряд незручних питань до кожної зі сторін. Почнемо з Росії:
а) раніше Кремль заявляв, що основним їхнім занепокоєнням в разі припинення вогню є процес мобілізації та постачання військової допомоги Україні. Як тільки вони будуть призупинені, тоді Москва готова обговорювати припинення вогню. Але згадані процеси в попередніх заявах важко назвати «усуненням першопричин конфлікту» — вони є логічною реакцією на агресію. То що з ними сталося? Це більше не попередні умови для припинення вогню?
б) раніше Кремль заявляв, що Зеленський або нелегітимний, або обмежено легітимний. Як ви зібралися «усувати першопричини конфлікту» з нелегітимною особою? Ви впевнені, що наступна влада буде дотримуватись досягнутих домовленостей, а не скористається вашою тезою про нелегітимність, щоб переграти ситуацію? І це після того, як ви говорите про негативний досвід Мінського процесу, де вас «кидали и водили за нос 8 лет»? Або ви впевнені, що Зеленського переоберуть на другий термін, і після всього цього буде він дотримуватись домовленостей?
До України:
а) В контексті повернення до Стамбульських переговорів: чому негайне припинення вогню стало умовою для відновлення переговорів? Адже у 2022 році такої умови не було. Якщо Україна — прихильниця мирного врегулювання, то чому відмовляється від повернення у формат, який був найпродуктивнішим за 3 роки бойових дій? Назвіть фактор, який вплинув на зміну вашої позиції?
—————————————————————————————————-
Трамп — ключова фігура?
Отже, ми описали підходи Києва та Москви щодо досягнення режиму припинення вогню. Але в дипломатичному процесі беруть участь і США — ключовий гравець. Європейська делегація в Києві обіцяла введення жорстких санкцій проти Росії у разі відмови Путіна. Після зустрічі Трампа і Зеленського у Ватикані в західних ЗМІ неодноразово з’являлася інформація, що президент США готовий економічно тиснути на РФ, озвучувалася ідея введення 500%-них тарифів на всі товари країн-покупців російських енергоресурсів. Однак прив’язка робилася не до конкретної дати, а до моменту, коли Трамп вважатиме, що його «водять за ніс». При цьому Білий дім заявив, що буде чинити тиск на ту сторону, яка відмовиться від припинення вогню. Механізми впливу Трампа на Україну автор розкривав у попередній статті, в якій також можна знайти пояснення формулювання «усунення причин війни».
Події 11 травня 2025 року могли б стати основою для політичного трилера — сюжетних поворотів достатньо. Після виступу Путіна, в якому він відкинув погоджену позицію щодо припинення вогню на 30 днів, Трамп замість введення санкцій (як обіцяли лідери Європи) привітав прогрес і запевнив, що він і надалі буде працювати з обома сторонами. Вранці Зеленський з Єрмаком озвучили позицію, що спочатку припинення вогню, а потім діалог. Цю позицію підтримав публічно чиновник адміністрації Трампа Кіт Келлог. Формально його усунули від переговорного процесу на прохання Москви, але одразу після цього призначили спеціальним посланцем по Україні. Оцінити, яку роль мають заяви Келлога у процесах врегулювання бойових дій, ми на сьогоднішній день не можемо. Швидше за все, це «проукраїнський яструб» для підтримання іміджу адміністрації Трампа як посередника.
У відповідь на відмову Зеленського та Єрмака Трамп публікує твіт, у якому НЕГАЙНО вимагає погодитися на зустріч у Стамбулі. Реакційно Зеленський пом’якшує формулювання і вже «чекає на припинення вогню від Росії», а також чекає Путіна в Стамбулі особисто, що, на думку автора, практично технічно неможливо. Текст написано в ніч з 11 на 12 травня, відповіді від РФ поки що не надійшло.
Виходячи з усього вищеописаного, а також незручних питань для кожної з сторін, автор наважується припустити, що всі вищеописані події є дипломатичною грою «хто більше розлютить Трампа?». На того, хто програє, чекає гнів і механізми впливу з боку США. У такому сценарії логіка Зеленського раціональна — поразка Путіна в цій грі дозволить Україні переграти переговорний процес на кращих умовах, що дасть непоганий старт для передвиборчої кампанії.
Щодо Росії — ситуація не настільки однозначна. Поки що Білий дім намагався вмовити Кремль методом «пряника» (повернення на західні ринки, спільні енергетичні та бізнес-проєкти, ймовірно спільний розвиток арктичного регіону), але не забуваючи і про «батіг» (перспектива посилення санкцій, опція постачання озброєння через фонд відродження України). Для Росії «пряник» видається солодким, адже за три роки ведення бойових дій їхня економіка по деяких позиціях стала прямо залежною від Китаю, а сценарій союзу КНР-Росія в рамках молодшого партнера суперечить зовнішній політиці РФ з моменту утворення держави. Також Кремль втрачає позиції в СНД, особливо в Центральній Азії, що підштовхує їх все-таки зафіксуватися на цьому етапі. Якщо США вийдуть з переговорів, Росія отримає більше від цього на українському напрямку, але також втратить (можливо на невизначений час) стратегічну можливість для своєї держави. Своєю чергою, посилення санкцій та продовження бойових дій ще більше змусить Москву розвертатися на Схід, але це буде вимушений крок. Раціональним рішенням для Кремля було б зафіксуватися, отримати «пряник» і вирівняти загальну ситуацію по інших напрямках, не забуваючи про переозброєння та модернізацію армії.
Для адміністрації Трампа застосування «батога» — сценарій, якого вони хотіли б уникнути, адже економічний тиск на Росію ще більше зблизить її з Китаєм. Це також суперечить зовнішньополітичній доктрині Білого дому. При цьому ефективність економічних механізмів під питанням. Введення 500%-них санкцій на всі товари з Індії та Китаю помітно вдарить і по гаманцю американського громадянина, однак не гарантує успіху в цьому напрямку — з більшою ймовірністю ефект буде протилежним.
Ситуація стрімко розвивається, і очікується, що ключові події розгорнуться вже на цьому тижні, але навряд чи нас чекає прорив у Стамбулі. Якщо виходити з того, що до цього прямі переговори/консультації не проводились, то дипломатичним групам знадобиться час, щоб врахувати зміни за три роки, а найголовніше — виробити прийнятне компромісне рішення. Після цього можна очікувати зустріч двох лідерів для підписання документа, але з огляду на особисту історію відносин це проблематично і може затягнутися.
Якщо відійти від конкретних персоналій і змоделювати ситуацію в реалістичній теорії міжнародних відносин…
Нагадую читачеві, що класичний реалізм не розглядає внутрішній фактор держави (громадську думку, особисті погляди політичного establishmentу) як елемент, що визначає зовнішню політику. Основною метою держави є виживання в анархічній системі міжнародних відносин, а основним фактором зовнішньої політики є інтерес держави, що сприяє її виживанню.
… якщо змоделювати ситуацію в реалістичній теорії міжнародних відносин, то раціональним виходом може бути:
а) США готові піти на поступки Росії щодо України в обмін на поступки РФ щодо Китаю. Ступінь поступок має бути пропорційною з обох сторін. Однак для реалізації «пряника» дуже бажане зняття європейських санкцій, тому переговори набувають багатостороннього формату.
б) Україні, виходячи з логіки, що її можуть в будь-який момент віддати в зону впливу РФ, необхідно коригувати свою зовнішню та внутрішню політику за принципами «фінляндизації».
Однак, як тільки ми додамо до цієї схеми внутрішній фактор (на сьогодні його неможливо ігнорувати), вся конструкція починає руйнуватися. Трамп не може віддати Путіну Україну, оскільки не хоче повторення сценарію Байдена в Афганістані. Путіну потрібно виправдовувати різкий розворот зовнішньої політики на 180 градусів перед російським громадянином. Зеленський або будь-який інший глава держави не зможе накласти цензуру на критику російської держави та її лідера.
Усе це формує складну мозаїку, в якій навіть раціональні моделі втрачають силу під тиском політичних, інформаційних та емоційних факторів. Позиції сторін залишаються все ще віддаленими, але ми потроху повертаємося у 2022 рік, коли знову привідкривається вікно можливостей для дипломатичного врегулювання. А хто і як ним скористається — будемо аналізувати вже в найближчому майбутньому.
Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.
