Сергій Галушко

Парадигма створення та функціонування Північноатлантичного Альянсу базується на низці принципів, серед яких основними є спільні цінності, колективний захист та наявність консенсусу в діях. Цьогорічний саміт став своєрідним випробуванням на прихильність держав-членів стосовно їх дотримання та екзаменом для керівників держав/урядів на стратегічне лідерство та політичну мудрість.

Мистецтво дипломатії та мистецтво укладати угоди у виконанні всіх сторін

Саміт НАТО 24-25 червня відбувся на тлі об’єктивно складних викликів для міжнародної безпеки. Його порядок денний обумовили триваюча російсько-українська війна з тенденцією до ескалації, не менш резонансні події в регіоні Близького Сходу, інші загрози та геополітична турбулентність загалом.

З цього приводу генеральний секретар НАТО Марк Рютте перед початком саміту зазначив: «… ми зустрічаємося в небезпечний момент для одного мільярда наших громадян. Війна Росії проти України триває. Наполегливе угруповання противників прагне розділити нас і кинути виклик. На Близькому Сході йде війна. Тероризм становить постійну загрозу. А нові технології приносять не тільки можливості, але й багато серйозних викликів безпеці. Перед обличчям цього ми стоїмо разом, об’єднані в НАТО. Найпотужніший оборонний Альянс у світовій історії. Історія показала, що спільна робота Північної Америки та Європи — це виграшна комбінація. Наші супротивники це знають. Наша непохитна відданість статті 5 — що напад на одного є нападом на всіх — надсилає потужний сигнал. На цій зустрічі ми приймемо історичні, трансформаційні рішення. Щоб зробити наших людей безпечнішими через сильнішу, справедливішу і смертоноснішу силу НАТО».

Наведене є лише верхньою частиною «айсберга» завдань для Альянсу. На жаль, у поточному році чи не найбільшим викликом стала суб’єктивна та непублічна сторона відносин всередині НАТО. З цього приводу в медійному просторі була присутня щонайменше дискусія стосовно наступного:

• перспектив існування НАТО в існуючому форматі взагалі на тлі періодичних заяв про можливість припинення членства в Альянсі або намірів одного його члена посягнути на територію іншого (прикладом є тема стосовно Гренландії);
• наявності у членів Альянсу політичної волі та готовності застосування 5 статті Північноатлантичного договору про колективну оборону;
• дотримання державами-членами НАТО норм міжнародного права, особливо стосовно застосування воєнної сили (на тлі недавніх та поточних подій у регіоні Близького Сходу);
• доцільності об’єднаній Європі робити акценти на стратегічну автономію на тлі коливань у взаємовідносинах зі США;уникнення під час саміту ризику непрогнозованої поведінки або неузгоджених з партнерами різких заяв чинного американського президента (приклади наведеного світ періодично спостерігає в поточному році), що може кинути тінь на репутацію Альянсу в очах світової спільноти, пам’ятаючи про базовий принцип консенсусу у взаємовідносинах;
• пошуку оптимального рішення стосовно наполегливих (і навіть ультимативних) закликів до збільшення оборонних витрат у межах Альянсу до рівня 5% від ВВП;
• розуміння, чи слід насправді готуватися НАТО та Європі в цілому до російської агресії та яка її ймовірність;
• питання майбутнього членства України в НАТО, яке тривалий час обговорюється, але є чутливим для багатьох сторін.

Як не дивно, замість пошуку істини в складних тонкощах геополітики і міжнародних відносин відповідь на частину питань можна знайти у книзі «Переговори у стилі Трампа. Ефективні стратегії та прийоми майстерного ведення бізнес-переговорів». Авторами пропонується підхід максимального підняття ставок перед переговорами (часто шляхом формування набору абсурдних вимог та опцій, які з одного боку дестабілізують наміри опонента, а з іншого — ними в подальшому можна легко жертвувати). Іншою частиною відповіді є розуміння існуючого в діяльності чинної адміністрації США пріоритетного підходу до міжнародної політики як до бізнесу.

При відбутті на саміт НАТО Д. Трамп в коментарях для медіа уникав відповіді на питання про готовність його країни до застосування 5 статті. Водночас у проєкті практично узгодженого на той момент рішення саміту ця норма вже була задекларована і власне саміт мав стати місцем для її оприлюднення. Тобто слова американського президента з цього приводу слід було розуміти як сигнал для партнерів про загрозу непогодження декларації та необхідність бути поступливим в інших важливих питаннях, які становили переважний інтерес для американської сторони.

Насправді неодноразові попередження/погрози з боку США у випадку відсутності рішення Альянсу щодо 5% оборонних витрат є реалізацією відповідної бізнес-стратегії. Адже згідно зі щорічним аналізом Стокгольмського інституту дослідження проблем миру, експорт зброї зі США до Європи зріс на 233% у період 2020-2024 років порівняно з попередніми п’ятьма роками. Європейські члени НАТО подвоїли імпорт озброєнь у період між 2015-2019 та 2020-2024 роками. У загальному обсязі наведеного США закрили 64% імпорту ОВТ порівняно з 52% за попередні п’ять довоєнних років. Це стало наслідком допомоги Україні та збільшення закупівель європейськими країнами після вторгнення Росії.

Тобто гарантований обсяг оборонних витрат в 5% від ВВП країн-членів  НАТО на протязі 10 років означає не що інше, як кілька сотень мільярдів доларів вливань в ОПК Сполучених Штатів. Тому з боку американської сторони це дійсно стало проявом мистецтва вести переговори та укладати угоди.

Відповідно, перед організаторами саміту під час його підготовки та проведення постало складне завдання. Вони мали знайти конструктивні та збалансовані відповіді на виклики і загрози безпекового середовища та одночасно не дозволити, умовно кажучи, «головному партнеру» (але слід пам’ятати про нормативну рівність всіх членів Альянсу) своєю риторикою вийти за межі конструктивної співпраці.

До беззаперечних заслуг організаторів саміту слід віднести віртуозне уникнення «гострих кутів», адже були реалізовані мудрі рішення, які забезпечили прийняття збалансованої та конструктивної декларації саміту. Вона включає в себе три принципово важливі положення, які скептики та одночасно російська пропаганда намагалися ставити під сумнів (просуваючи свій наратив про «неспроможний Альянс без майбутнього»):

• відданість держав-членів цінностям Альянсу та їхня готовність до використання 5 статті Північноатлантичного договору про колективну оборону;
• посилення оборонних спроможностей НАТО, зокрема шляхом збільшення оборонних видатків до 5% від ВВП та посилення оборонної промисловості;
• підтримка України у протистоянні російській агресії, чітко вказуючи, що наша держава є частиною безпеки, а фактично оборони Альянсу.

Неофіційно про важливе

На завершення огляду пропонується кілька тез, які зазвичай не прийнято відображати в офіційних документах та заявах посадовців, але вони чітко «читаються між рядків».

Наразі актуальну потребу в існуванні 5 статті мають в першу чергу США. Адже протягом червня поточного року світ став свідком вільного розуміння норм міжнародного права, в першу чергу стосовно застосування воєнної сили. Події в регіоні Близького Сходу розгорталися з огляду на прагматичну доцільність просування власних національних інтересів з боку учасників подій, а не на виконання, наприклад, відповідної резолюції Ради безпеки ООН. Але свого часу події 11 вересня 2001 року стали прикладом зворотного зв’язку з боку ворожих по відношенню до США сил. І саме тоді була застосована 5 стаття, коли члени Альянсу приєдналися до антитерористичної коаліції на чолі зі США. Наразі в оцінках розвідувальних органів та експертного середовища загроза повторення схожих сценаріїв по відношенню до США значно зросла. Власне кажучи, безпрецедентні заходи забезпечення безпеки проведення саміту НАТО є красномовним цьому підтвердженням.

Заслуговують уваги кілька тез стосовно риторики про ймовірність нападу РФ на країни Альянсу. Західним політикам інколи важко це визнавати публічно, але поки є Україна, яка тримає фронт проти російської агресії, загрози безпеці інших європейських країн мінімізовані. Безумовно, прояви гібридної війни з боку РФ можливі і навіть цілком ймовірні. Але пошкодження підводних кабелів у Балтійському морі, кібератаки, незаконна міграція та окремі диверсії (це короткий, але неповний перелік проявів сьогоднішньої реальності для Європи) не йдуть у жодне порівняння з сотнями російських ракет та дронів, удари яких щоденно відбиває Україна та сотнями кілометрів фронту, де «стираються» сухопутні угруповання російської армії.

Поточні події у війні проти України — це для НАТО можливість виграшу часу та підготовки себе до захисту. На саміті Марк Рютте з цього приводу зазначив: «…ми знаємо, що Росія відновлюється такими темпами, зі швидкістю, яка дійсно вражає і лякає. І тому ми маємо бути напоготові. Якщо ми цього не зробимо, ми не зможемо захистити себе через три-п’ять років. Сьогодні вони знають, що якщо вони спробують щось, наша реакція буде руйнівною, але ми повинні зробити так, щоб через три-п’ять років вони не спробували. Тому, якщо ви хочете запобігти війні, витрачайте більше. Мир через силу».

У протистоянні агресору ми не залишаємося наодинці. Слід підкреслити, що Україна прямо згадується у декларації саміту з чіткою тезою, що наша оборона є елементом загальної безпеки НАТО. Також має місце врахування внесків на підтримку України в загальному бюджеті Альянсу (ті самі 5%, які будуть підставою для програм постачання озброєнь).

Результати саміту мінімізували сумніви та прогнози стосовно майбутнього існування Альянсу. Але на випадок гіпотетичного гіршого сценарію — не слід нехтувати ідеєю про розбудову стратегічної автономії Європи для колективної безпеки та оборони. Все більшої популярності серед політиків та експертів набуває думка, що стратегічна автономія доцільна, стратегічна мудрість завжди має бути присутньою, і у вас завжди має бути набір опцій та щонайменше умовний план «Б». Іншими словами, безпека Європи не має бути в залежності від політичних або ментальних коливань у будь-якій з країн Альянсу, враховуючи, що всі країни рівні і будь-яке домінування неприпустимо. Оборонна самодостатність Європи є одночасно чинником стримування по відношенню до однієї сторони та чинником власної суб’єктності при будь-яких переговорах з іншою стороною.

У підтвердження наведеного активно поширюється наступний аргумент — має право на існування сценарій (хоча і малоймовірний, але дуже небезпечний), згідно якого США потенційно можуть знайти певне порозуміння як з путінською Росією, так і з КНР. Але це не означає автоматичне зменшення загроз по відношенню до європейських країн. Генсек НАТО з цього приводу заявляє відверто: «НАТО було створене не лише для того, щоб боротися з росіянами, якщо вони нападуть на нас… Але ми також бачимо, що Китай відновлює себе. Ми бачимо, що роблять Китай, Північна Корея та Іран, підтримуючи військові зусилля Росії, неспровоковану війну проти України. Так що це дуже серйозний бізнес. Іран передає Росії технології безпілотників і самі безпілотники. І ми бачимо, який вплив вони зараз мають на українські міста щодня, вбиваючи невинних людей. Так що це все взаємопов’язано. Отже, нам потрібно переконатися, що у нас є плани, люди, гроші, і тоді ми зможемо захистити наших 32 союзників».

На завершення кілька тез про 5% видатки на оборону. Власне обсяг оборонних витрат — це дуже умовна величина в контексті рівня безпеки. Ми можемо витрати мільярд доларів на один єдиний бойовий корабель, який через загрози морських дронів або протикорабельних ракет на зразок нашого «Нептуна»  навіть не вийде за межі військово-морської бази. А можемо ці самі кошти витратити на тисячі відносно дешевих дронів, які унеможливлять досягнення мети противником на оперативному або оперативно-тактичному рівні. Ці питання будуть вирішуватися державами-членами на національному рівні, де національні інтереси, безпекові умови та настрої суспільства будуть мати пріоритет. Але гарною новиною є те, що оборонна промисловість окремо взятих країн тепер бачить позитивне політичне рішення щодо обсягів потужного фінансування на 10-річну перспективу. Це чудовий мотиватор для ОПК та економіки загалом, який дозволяє думати та діяти у напрямку розроблення нових зразків озброєння, розбудови виробничих потужностей, інвестицій в освіту, науку, людський капітал тощо. І головне, наведене є вікном можливостей для України, нашого ОПК і, незважаючи на окремі негаразди, нас вбачають партнером.

Марк Рютте: «На цей момент європейці та канадці пообіцяли на цей рік 35 мільярдів військової підтримки України. Минулого року вона становила трохи більше 50 мільярдів за весь рік. Зараз, не доходячи до півроку, вона вже на рівні 35 мільярдів. І навіть є ті, хто каже, що це вже близько до 40 мільярдів… Це означає, що підтримка України все ще на рівні навіть вищому, ніж минулого року. І ми також бачимо перекладання тягаря зі США більше на канадців і європейців, що, на мою думку, є справедливим, оскільки ми беремо на себе більшу частку цього тягаря як європейці та канадці зі Сполучених Штатів».

Стосовно питання членства України в НАТО — воно дійсно напряму відсутнє в документах саміту. Але попередні рішення НАТО з цього приводу також ніхто не відміняв. Наприклад, на саміті 2023 року у Вільнюсі лідери НАТО погодилися, що Україні не потрібно виконувати План дій щодо членства, який раніше вважався обов’язковим для вступу в Альянс. Наступного року у Вашингтоні Україна отримала запевнення, що її шлях в НАТО — незворотній.Тому відсутність запрошення сьогодні означає лише одне — воно буде отримано пізніше. Існує об’єктивний історичний процес, він може лише коливатися в термінах і форматах. Нарешті, рішення приймають конкретні політичні діячі і жоден з них не є вічним на тій чи іншій посаді. Тому є підстави залишатися оптимістами.

Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.