Чи становить Білорусь загрозу для України у військовому плані?

27 лютого 2025 року президент Білорусі лукашенко дав інтерв’ю блогеру американського походження з Дубая  Маріо Науфалу, в якому протягом 82 хвилин багато говорив про своє прагнення до миру, демонстрував відкритість і небажання загострювати ситуацію в регіоні.

Проте у Європі загалом і в Києві зокрема саме Білорусь та її президент, разом з росією та путіним, розглядаються як одне з основних джерел безпекових загроз. І якщо щодо москви все зрозуміло після війни в Грузії у 2008 році, анексії Криму у 2014 році та повномасштабної агресії проти України у лютому 2022 року, то Мінськ на чолі з лукашенком, здавалося б, не давав підстав для звинувачення в агресивних прагненнях.

Водночас наприкінці лютого 2025 року Латвія, Литва, Польща та Естонія направили до Єврокомісії документ, у якому пропонують створити єдину лінію оборони на кордоні з Білоруссю та Росією вартістю 8-10 млрд євро, вважаючи, що «захист цього кордону має ключове значення для безпеки ЄС». А 6 березня ц. р. прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск заявив про необхідність збільшення присутності європейських військ та військ НАТО на кордоні з Білоруссю та Росією також для забезпечення безпеки Європи.

В чому ж причина «феномену Лукашенка», під керівництвом якого офіційний Мінськ багато говорить про своє прагнення до миру, але сприймається європейською спільнотою як джерело реальних загроз безпеці?

Частина 1. Причини, що зумовлюють перехід Лукашенка від слів до дії.

​​Протягом семи президентських каденцій Лукашенко часто використовував агресивну риторику проти сусідніх держав. Разом з тим, у зовнішній політиці, яку він проводив, не було практичних кроків, які б свідчили про підготовку до агресії, або які можна було б розцінювати як провокацію.

Однак все кардинально змінилося 23 травня 2021 року, коли Мінськ за прямим наказом Лукашенка змусив літак Ryanair, що летів з Афін до Вільнюса, приземлитися в аеропорту Мінська під надуманим приводом. Фактично було скоєно акт повітряного тероризму. Принаймні так розцінили цей випадок європейські держави, відреагувавши жорсткими санкціями, які ніколи раніше не застосовувалися проти Білорусі. Згодом до цих санкцій приєдналися й інші держави: США, Канада, Велика Британія тощо.

Глибинні причини такої поведінки Мінська криються у подіях серпня-вересня 2020 року, які мали величезний вплив на психіку лукашенка, змусивши його кардинально змінити підходи до участі Білорусі у питаннях регіональної безпеки. Саме тоді білоруський президент вперше відчув страх перед можливою втратою єдиного, чого він прагнув усе життя – влади.

Водночас лукашенко все більше і більше «заганяв себе в пастку” у своїх відносинах із москвою. Посилення економічної залежності Білорусі від росії на тлі певної незручності у відносинах з кремлем, викликаної небажанням виконувати раніше дані путіну обіцянки, призвело до того, що лукашенко зробив ще одну помилку – погодився використовувати територію Білорусі для повномасштабного вторгнення росії в Україну у 2022 році.

У вже згадуваному інтерв’ю лукашенко заявив, що не знав про плани росії розпочати війну проти України у лютому 2022 року. Однак це твердження є брехнею. Білоруський президент ніколи б не дав своєї згоди на створення значного угруповання ЗС РФ на території Республіки Білорусь наприкінці 2021 року, та ще й напередодні найважливішої внутрішньополітичної події – референдуму щодо змін до Конституції, що відбувся 27 лютого 2022 року, якби не знав справжніх цілей формування цього угруповання.

Річ у тім, що, за свідченнями одного з колишніх високопосадовців Генерального штабу Збройних Сил Республіки Білорусь, військово-політичне керівництво країни ніколи всерйоз не вірило в можливість прямого військового вторгнення з боку сусідніх держав, незважаючи на  протилежні публічні заяви. Більше того, спроби кремля втрутитися у виборчу кампанію 2020 року в поєднанні з явним невдоволенням путіна затягуванням зміни влади, переконали лукашенка в тому, що головна загроза його владі походить саме з москви. Тому білоруський президент спочатку відмовився схвалити ідею проведення спільних білорусько-російських стратегічних навчань «Захід-2021», які передбачали передислокацію значного контингенту ЗС РФ на територію Білорусі. А лукашенко змінив свою позицію лише після ознайомлення зі справжньою метою цих маневрів та після згоди москви на чергове відтермінування у питанні транзиту влади.

Крім того, продовжуючи обґрунтовано не довіряти кремлю, лукашенко поставив завдання перед керівництвом КДБ та Збройних Сил Республіки Білорусь організувати тотальний контроль над російським контингентом у Білорусі. З цією метою були залучені групи спеціального призначення зі складу Сил спеціальних операцій ЗС, які контролюють кордони районів зосередження російських військ, а також органи військової контррозвідки, які організували агентурну мережу серед жителів населених пунктів, прилеглих до районів дислокації частин та підрозділів збройних сил російської федерації, а також серед російських військовослужбовців.

Тому як мінімум за добу до 24 лютого військово-політичному керівництву Білорусі було відомо про те, що особовий склад зс рф отримав по три переносні боєприпаси, а в техніку було завантажено повний боєкомплект. Природно, що ці заходи суперечили всім правилам і нормам проведення маршів з подальшим поверненням до пунктів постійної дислокації, до чого нібито готувалися російські війська.

24 лютого 2022 року стало для лукашенка “точкою неповернення” і рубіконом. Використовуючи територію Білорусі для розв’язання повномасштабної агресії проти України з півночі, кремль поставив Мінськ у позицію «співагресора», навіть не запитавши згоди білоруської влади, яку лише попередили про дії ЗС РФ з переконливим проханням – «не плутатися під ногами».

У цих умовах у Мінську чітко зрозуміли, що безпекова ситуація для Білорусі кардинально змінилася. Адже у разі поразки росії  неминучим ставало і притягнення до відповідальності білоруського військово-політичного керівництва за участь у скоєнні воєнних злочинів. А загроза іноземного військового вторгнення на територію Білорусі у відповідь і в інтересах забезпечення виконання вироку набрала  нових обрисів.

Тому в Мінську почали гарячково відшукувати нові кроки для запобігання негативному розвитку подій, чудово розуміючи, що насправді білоруська армія, що складається майже наполовину зі строковиків з не дуже сучасним озброєнням, не зможе довго чинити опір ворогу у разі виникнення збройного конфлікту на території Білорусі.

 Терміново було ініційовано розробку нових проєктів Концепції національної безпеки та Воєнної доктрини, які уточнювали виклики та загрози національній безпеці Республіки Білорусь у нинішніх умовах, а також визначали противників та союзників. Було відновлено переговори з москвою щодо можливої передачі ядерної зброї до Мінська. Зазначимо, що лукашенко ретельно промацував таку можливість ще задовго до війни в Україні – володіння ядерною зброєю та участь на рівних засадах у спільноті “ядерних держав” було давньою мрією білоруського президента, який щиро шкодував про ухвалене білоруською владою у 90-х роках рішення щодо позбавлення від ядерного арсеналу. Саме тому проєкт Конституції Республіки Білорусь, винесений на референдум 27 лютого 2022 року, вже не містив заяви про без’ядерний статус Білорусі.

Завершенням майже повного залучення Мінська в орбіту регіональних військово-політичних розкладів москви можна вважати затвердження у листопаді 2024 року нової ядерної доктрини росії, яка суттєво розширила перелік підстав для застосування москвою ядерної зброї, а також підписання у грудні 2024 року та набуття чинності 13 березня 2025 року Договору між Республікою Білорусь та російською федерацією про гарантії безпеки у складі Союзної держави.

В обмін на обіцяну допомогу у забезпеченні безпеки Білорусі, включно з «ядерною парасолькою», Росія вимагала більш активної участі Мінська у процесах формування регіонального безпекового порядку денного у вигідний для кремля спосіб. Категорично відмовляючись направляти в Україну військовослужбовців Республіки Білорусь, Лукашенко все ж змушений поступитися путіну в питанні участі у підтримці високого ступеня напруженості воєнно-політичної обстановки в регіоні у вигідні для москви моменти та на вигідних напрямках. Так було у 2022 та 2023 роках, так продовжилося у 2024 році.

Частина 2. Основні можливі загрози, що походять з Білорусі

Можливість участі Збройних Сил Республіки Білорусь у веденні бойових дій на території України

Зазначена загроза є цілком виправданою на фоні вже досягнутого факту перетворення Білорусі на «співагресора» росії. Крім того, Мінськ продовжує періодично провокаційно перекидати техніку та озброєння до своїх південних кордонів.

Разом з тим, факти свідчать про низький рівень загроз безпеці України з північного напрямку. Насамперед через побоювання лукашенка “більше втратити, ніж отримати”. По-друге, через низький бойовий потенціал білоруських збройних сил у поєднанні з настроями, що переважають серед особового складу. Більшість бойових підрозділів білоруської армії укомплектовані строковиками, що не дозволяє говорити про неї як про серйозну силу.

Лукашенко розуміє, що початок безпосередньої участі Мінська у бойових діях на території України означатиме кінець його власної влади. Тому він готовий багато бігати з автоматом по кордону і голосно погрожувати Україні, але ніколи не віддасть наказ своїй армії перетнути цю межу.

Цікаво, що риторика офіційного Мінська та його практичні дії на південному кордоні, спрямовані на підвищення градуса напруженості, «дивним чином» збігаються та узгоджуються з планами москви щодо війни в Україні.

Так, під час підготовки росією літнього наступу російських військ на Донецькому напрямку, на початковому етапі (квітень-травень 2024 року), лукашенко активно просував тему необхідності відновлення переговорів між росією та Україною, стверджуючи, що москва не хоче продовжувати війну.

У червні на завершальному етапі підготовки до наступу зс рф в районі Донецька Мінськ розпочав узгоджену з москвою інформаційно-психологічну операцію, спрямовану на відволікання сил та засобів ЗС України на північному напрямку. 21 червня, на підставі необґрунтованих звинувачень у нібито різкому збільшенні угруповання українських збройних формувань у прикордонній зоні, Міністерство оборони Республіки Білорусь оголосило про раптову перевірку з’єднань та військових частин Збройних сил Білорусі з відведенням військ у райони оперативного та бойового призначення поблизу державного кордону в Брестській та Гомельській областях. До кордону з Україною були відведені частини та підрозділи Сил спеціальних операцій, а також реактивна артилерія (РСЗВ «Полонез» та БМ-21 «Град»). Ці дії широко висвітлювалися білоруськими державними ЗМІ, а також російськими ЗМІ та «воєнними кореспондентами».

2 липня білоруський президент знову пригрозив Україні “жорсткою відповіддю” на загострення ситуації та нарощування Києвом військ на кордоні з Білоруссю. Цю тему підтримали і в кремлі: прес-секретар президента росії пєсков заявив, що питання зосередження українських військ на кордоні з Білоруссю є «причиною занепокоєння не тільки Мінська, але і москви».

Водночас до середини липня, коли стали відомі масштаби та напрямки основних ударів зс рф під Донецьком, Лукашенко поставив завдання поаернути сили та засоби ЗС РБ, виведені для зміцнення кордону з Україною наприкінці червня, до місць постійної дислокації.

Варто зазначити, що Курська наступальна операція ЗСУ, яка розпочалася у серпні 2024 року, стала повною несподіванкою як для москви, так і для Мінська. Тому в перші дні операції та в міру її розвитку в російському медіапросторі різко посилилася критика на адресу Лукашенка за відведення ЗС РБ від кордону з Україною в середині липня. Справа дійшла до звинувачень Мінська у сепаратних переговорах з Києвом, в результаті яких нібито було гарантовано ненапад Білорусі на Україну, що дозволило вивільнити частину сил Збройних сил України, необхідних для наступу на Курському напрямку.

У відповідь на численні звинувачення з боку російської пропаганди лукашенко вкотре продемонстрував свій знаменитий геополітичний шпагат, різко змінивши риторику на явно «проросійську». Заяви з Мінська на тему миротворчої діяльності різко припинилися. Білоруська протиповітряна оборона “прозріла”, і на тлі вільного польоту російських БПЛА у повітряному просторі Республіки Білорусь раптово заявила про порушення повітряного кордону Білорусі численними українськими бойовими безпілотниками. Це дало Мінську привід знову нарощувати сили та засоби на українському кордоні, направляючи туди військові частини сил спеціальних операцій, ракетні війська, в т. ч. ракетні комплекси «Полонез» та комплекси «Іскандер», а також танкові підрозділи зі складу одного з механізованих формувань, приведених у готовність виконувати завдання за призначенням.

Водночас Мінськ намагався привернути увагу до ситуації на білорусько-українському кордоні на міжнародному рівні. 12 серпня до Міністерства закордонних справ Республіки Білорусь було запрошено тимчасового повіреного у справах ЄС у Республіці Білорусь Стена Ньорлова, якому акцентували увагу на тому, що «такі дії несуть у собі потенціал радикальної ескалації військового конфлікту, що загрожує його серйозним розширенням, у т.ч. на країни ЄС». 17 серпня постійний представник Республіки Білорусь при ООН В. Рибаков на зустрічі з Гутеррешем поінформував останнього про порушення Україною повітряного простору Білорусі та наголосив, що провокація з боку України є «небезпечними діями з розширення зони конфлікту».

Намагаючись погрожувати міжнародній спільноті можливою ескалацією російсько-українського конфлікту, Мінськ тим самим намагався тиснути на європейські країни в надії, що переляканий Захід «приборкає» Україну, з наступом якої в Курській області Росія на той момент не могла впоратися.

16 серпня лукашенко провів спеціальну нараду щодо ситуації на білорусько-українському кордоні, після чого в інтерв’ю російському телеканалу заявив, що третина білоруської армії підведена до кордону з Україною. Та насправді білоруська сторона лише імітувала масове перекидання військ на південь, прагнучи продемонструвати свою союзницьку лояльність до москви. Акцентування на цій темі тривало аж до середини вересня, коли ситуація в Курській області стабілізувалася. 8 жовтня у москві білоруський президент в ексклюзивному інтерв’ю російським телеканалам заявив, що загрози безпеці Білорусі з боку України немає.

Однак довіри до слів лукашенка немає від слова “зовсім”.

Можливість завдання ракетних або авіаційних ударів з території Білорусі як із застосуванням національних Збройних Сил, так і російської зброї, розгорнутої на території РБ.

Цю загрозу необхідно розглядати в контексті попередніх запусків ракет по цілях в Україні.

Наразі на території Республіки Білорусь відсутня російська ударна зброя. Збройні сили Білорусі мають у своєму розпорядженні засоби ураження, досяжність яких здатна загрожувати стратегічним об’єктам сусідніх країн. Однак білоруське військово-політичне керівництво добре усвідомлює всі наслідки превентивних ударів по цілях на території іноземних держав.

Разом з тим, на окрему увагу заслуговує прагнення Мінська розмістити на своїй території російську ударну зброю дальнього радіусу дії, в т. ч. ядерну.

Ініціюючи ідею розміщення російської тактичної ядерної зброї (ТЯЗ) на території Республіки Білорусь влітку 2023 року, лукашенко розраховував отримати потужний, як він вважав, козир, який дозволить йому не лише увійти до “ядерного клубу”, а й забезпечити особисту безпеку. Однак реальність не виправдала його очікувань. Насамперед тому, що міжнародна спільнота не вірила у передислокацію реальної ядерної зброї на територію Білорусі. Ще влітку 2024 року Стокгольмський інститут SIPRI висловив сумніви щодо розгортання російських ТЯЗ у Білорусі.

Однак Мінськ і москва всіляко намагалися переконати інших у протилежному. 7 травня 2024 року лукашенко оголосив про раптову перевірку «нестратегічних носіїв ядерної зброї з постачанням спеціальних боєприпасів до ракетних та авіаційних військових частин, їх завантаженням на пускові установки та підвіскою на літаках». У червні 2024 року в Білорусі було проведено другий етап навчань нестратегічних ядерних сил, основним завданням яких, за офіційною інформацією, було відпрацювання питань спільних дій білоруських підрозділів та підрозділів ядерної підтримки рф зі складу 12-го Головного управління (ГУ) міністерства оборони рф під час бойового застосування ТЯЗ. Однак, за наявною інформацією, білоруський ракетний підрозділ, який бере участь у навчаннях, відпрацьовував питання навчання з використанням стандартних навчальних боєприпасів, без спеціального обладнання. Авіаційні спеціальні навчальні боєприпаси (СНБ) були доставлені в польові пункти зберігання оперативного аеродрому штурмової авіації на автомобільній техніці фахівцями 12-го ГУ мо рф. Підготовкою та припиненням СНБ на літаках-носіях також займалися фахівці 12-го ГУ. Військовослужбовці Збройних Сил Республіки Білорусь виступали в якості спостерігачів та слухачів.

Проведені інспекції та навчання не підтвердили ані наявність ТЯЗ на території Білорусі, ані здатність та готовність ЗС РБ до самостійного її застосування. Навіть більше: можливість самостійного проведення таких навчань та навчань у ЗС РБ була поставлена під сумнів через відсутність СНБ та підготовлених фахівців. Тому в Мінську вирішили під час параду на День Незалежності (03.07) продемонструвати оперативно-тактичні комплекси «Искандер-М», на борту яких були знаки радіаційної небезпеки, наголосивши, що цей комплекс здатний використовувати ракети в ядерному обладнанні.

Лукашенко вирішив посилити російський “ядерний кулак” публічним проханням розмістити в Білорусі ракетний комплекс “Орєшник”, перше бойове застосування якого росія здійснила 21 листопада 2024 року. Однак, незважаючи на згоду путіна виконати  прохання, росія досі не приступила до реалізації цих планів. І навряд чи це станеться раніше кінця 2025 року.

Водночас військово-політичне керівництво Білорусі на чолі з лукашенком регулярно публічно порушує питання можливих ракетно-артилерійських ударів у відповідь на найменшу загрозу агресії з боку сусідніх держав. Зокрема, виступаючи у квітні на відкритті першої сесії Всебілоруських народних зборів, лукашенко пригрозив Заходу деякими «асиметричними заходами» та заявив про можливість «відкритого збройного протистояння, аж до застосування ядерної зброї». На завершення політик пригрозив західним країнам, нагадавши, що “їхні столиці дуже близько” до кордону з Білоруссю.

Висновки

Підсумовуючи, можна констатувати, що головною причиною перетворення Білорусі на джерело загроз регіональній безпеці є залежність офіційного Мінська від москви. Залежність тотальна в економічній сфері, а у військово-політичній сфері майже повна. Тому Білорусь змушена дотримуватися політики кремля, якому наразі вкрай вигідно підтримувати високий градус напруженості на західних кордонах союзної держави у зв’язку з низкою обставин.

По-перше, агресивна риторика та демонстративно активна військова активність на кордонах з країнами ЄС разом із триваючою «нелегальною міграцією» змушують Брюссель відволікатися від подій в Україні як у політичному, так і у фінансовому плані.
По суті, москва втягнула Європу в нову “гонку озброєнь”, змусивши її повірити в реальність загроз на східних кордонах Європейського Союзу. Це друга важлива причина стратегії кремля. Чим більше Європа витратить на озброєння для себе, тим менше залишиться на підтримку України.
По-третє, формуючи образ Мінська як ворога для Європи, москва тим самим знищує останні можливості лукашенка відновити діалог із Заходом.

Певною мірою цілі Мінська та москви тут збігаються. У другій половині 2024 року агресивна риторика білоруського керівництва багато в чому пояснювалася наближенням дати важливої політичної події – президентських виборів у країні. Оновлена влітку 2024 року команда Адміністрації президента РБ обрала наратив про «протистояння зовнішнім ворогам» як головну «об’єднавчу національну ідею». Така ситуація вигідна і керівництву силового блоку Білорусі, фінансова підтримка якого за останні роки зросла в рази.

Другою, не менш важливою причиною слід вважати особистість самого лукашенка, особливості психічного стану якого змушують його використовувати будь-яку можливість для утримання влади в своїх руках. Після успішної виборчої кампанії найважливішим питанням для Мінська є фінансова допомога з боку москви. Однак путін не поспішає надавати пряму допомогу лукашенку, обмежуючись обіцянками захисту у разі агресії проти Білорусі та відстрочкою платежів за раніше виданими кредитами. Тому білоруський президент був змушений відкласти свою інавгурацію до моменту “отримання ярлика на правління” у москві.

В цілому, незважаючи на численні погрози Мінська західним сусідам застосувати «всі наявні засоби ураження», розвиток ситуації за таким варіантом видається малоймовірним навіть з урахуванням схильності особисто лукашенка до імпульсивних дій, особливо коли йдеться про безпеку його влади та сім’ї.

Що стосується ядерної зброї, гіпотетично вже передислокованої до Білорусі, то немає сумнівів, що повна і беззастережна «ядерна кнопка» зарезервована за москвою, і саме вона ухвалюватиме рішення про застосування як тактичної, так і стратегічної ядерної зброї. У нинішніх умовах, коли можливість мирних переговорів все ближче, ймовірність застосування росією ТЯЗ та іншої далекобійної зброї з території Республіки Білорусь наразі слід розцінювати як малоймовірну. А постійна агресивна риторика Мінська та москви з цього питання є засобом шантажу та політичного тиску на їхніх опонентів.

Тому в даний час правильніше говорити про можливі загрози. Щоб перетворити їх на реальну військову небезпеку, необхідно не лише провести цілий комплекс спеціальних підготовчих заходів, а й змінити правлячий режим на більш слухняний Кремлю.

Ще доцільніше говорити про відкладені загрози. Доки путін та лукашенко залишатимуться при владі у москві та Мінську, росія та Білорусь становитимуть постійну загрозу для східноєвропейського регіону, змушуючи західні країни витрачати значні кошти на гарантування своєї безпеки.

Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.