14 квітня 2025 року Дональд Трамп вкотре сколихнув український публічний простір, заявивши, що Байден і Зеленський відповідальні за початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну:

“Байден міг би це зупинити, Зеленський міг би це зупинити, а Путін не повинен був це починати. Мільйони людей загинули через трьох людей. Я сказав би, трьох людей. Скажімо, Путін — номер один. Але, скажімо, Байден, який уявлення не мав, що, чорт забирай, він робить –  номер два. І Зеленський. Все, що я можу зробити, це спробувати зупинити це.”

Як і раніше, кожен поважаючий себе блогер вважав за необхідне висловити своє обурення на адресу президента США, проте мало хто замислився, чому Білий дім зайняв саме таку позицію. Дійсно, враховуючи з якою швидкістю Трамп суперечить сам собі (за кілька днів на прес-конференції з прем’єр міністром Італії Мелоні він заявив, що вже не вважає Зеленського відповідальним), намагання проаналізувати його логіку — заняття методологічно ризиковане.

Однак цей випадок відрізняється від попередніх заяв, оскільки демонструє бачення російсько-української війни тими, хто сьогодні перебуває при владі в США, а також тими, хто мав вплив на формування цього бачення — а це як відомі у США теоретики міжнародних відносин (Джон Міршаймер), так і публічні інтелектуали (наприклад, Джеффрі Сакс). І, на відміну від Трампа, ці люди послідовно дотримуються своєї точки зору впродовж десятиліть (за що Міршаймер був доданий до бази «Миротворця»).

Чому це важливо?

а) Незалежно від того, подобається Україні таке бачення чи ні, саме на його основі адміністрація Трампа ухвалюватиме рішення щодо завершення бойових дій на території України.

б) Оскільки це бачення ґрунтується] на реалістичній теорії міжнародних відносин, його частково поділяють і інші геополітичні гравці. Хоча публічно вони можуть цього не озвучувати — все залежить від інтересів власної держави. Наприклад, президент Туреччини Ердоган, з огляду на протистояння з Росією в Чорному морі, публічно виступає за територіальну цілісність України, проте за лаштунками цією позицією, як і зовнішньою політикою Туреччини в регіоні, керує реалістична концепція балансу сил. Після того як ліберальний світовий порядок остаточно занепав (прихід Трампа став символом цього процесу), настав перехідний період формування нового — і саме цим геополітичним гравцям доведеться його сформувати в найближчі кілька років.

в) Щоб відповісти на запитання «хто винен?» і «хто несе відповідальність?», потрібно розібратися в причинах, які призвели до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це розуміння дасть Україні змогу правильно оцінити геополітичну ситуацію у світі та, спираючись на неї, скоригувати зовнішню політику відповідно до стрімко мінливого міжнародного середовища. Погодьтеся, теза «Путін збирається розпочати Третю світову війну» виглядає суперечливою на фоні публічної дискусії між США, Китаєм і Росією щодо скорочення витрат на озброєння на 50%.

г) На основі знання свого противника можливо виробити ефективний механізм протидії. “ Якщо ти знаєш ворога і знаєш себе, то не треба боятися результату сотень битв. Якщо ти знаєш себе, але не знаєш ворога, то для кожної перемоги ти понесеш поразку. Якщо ти не знаєш ані себе, ані ворога, то ти приречений на поразку в кожній битві”– Cунь-цзи “Мистецтво Війни”

————————————————————————————————
Станом на сьогодні відповідь на запитання «чому Росія напала на Україну» є надто політизованою — як з боку самої Росії, так і України, а також лівих політиків та активістів. Поки одні говорять про захист етнічних росіян, традицій, православ’я, боротьбу з неонацистами тощо, інші розповідають про відродження імперії, спільний похід спочатку на Варшаву, а звідти — до Ла-Манша, паралельно з окупацією всього, до чого зможе дотягнутися РФ.

Автор визнає, що суб’єктивні погляди вищого політичного керівництва Росії вплинули на ухвалення рішення про повномасштабне вторгнення, однак, на його думку, цей фактор суттєво перебільшено, а об’єктивно оцінити його значення на сьогодні — неможливо. Саме тому у спробі знайти відповідь на це питання ми звернемося до більш об’єктивних джерел, а саме — розглянемо «Доктрину Примакова» як систему принципів зовнішньої політики Росії, котрі лягли в основу стратегічних документів РФ.
————————————————————————————————

Доктрина багатополярного світу (Примакова)

Євген Примаков, котрого на Заході деякі аналітики називають «російським Кісінджером», очолив Міністерство закордонних справ у січні 1996 року. Його попередник Андрій Козирєв проводив прозахідний курс і намагався зблизитися зі Сполученими Штатами. Заміна очільника МЗС означала розворот на 180 градусів для зовнішньополітичного курсу РФ. У 2000 році Примаков пішов у політичну відставку, знявши свою кандидатуру на пост президента РФ. Після перемоги Путіна він став близьким соратником його адміністрації, і особливо Сергія Лаврова, котрий у 2004 році очолив МЗС.

Доктрина багатополярного світу (Примакова) передбачає, що однополярний світ, у якому існує лише один глобальний центр сили (США), суперечить життєвим інтересам Росії. Згідно з його позицією, незважаючи на те, що однополярний світ з єдиним глобальним центром сили майже позбавлений ризику глобального конфлікту, він характеризується величезним хаосом і нестабільністю, що відображається в дрібних локальних конфліктах, таких як війна в Югославії або вторгнення Саддама Хусейна в Кувейт. У свою чергу багатополярний світ, котрий потребує координації дій наддержав, покладе край хаосу і принесе мир на основі консенсусу.

Примаков переконував, що Москва має з абсолютною рішучістю боротися з американським впливом і працювати над створенням багатополярного світу, в якому буде кілька глобальних центрів сили. Доктрина багатополярного світу базувалася на трьох основних стовпах/завданнях :

– (1), забезпечення російського панування на пострадянському просторі та поступове розширення його впливу на райони Середньої Азії та Близького Сходу.

– (2), зупинка експансії НАТО на схід і вжиття заходів щодо ослаблення США, Північноатлантичного альянсу та інших союзників США, що не входять в НАТО

– (3) партнерство з Китаєм та Індією. У кінці 1990-х Росія не могла конкурувати з США на рівних, тому одним із фундаментальних завдань в боротьбі за новий багатополярний світ є створення союзу з Китаєм та Індією

Для демонстрації того, як ці принципи/завдання відображені в зовнішній політиці РФ, розглянемо останню версію стратегічного документа «Концепція зовнішньої політики Російської Федерації» від 31 березня 2023 року (хоча всі вищеописані принципи/завдання можна знайти й в ранніх версіях) :

Пункт 8 відображає основну мету зовнішньої політики Росії: “ Ті зміни, що відбуваються, загалом є сприятливими, проте викликають несприйняття з боку низки держав, які звикли мислити за логікою глобального домінування та неоколоніалізму. Вони відмовляються визнавати реалії багатополярного світу й домовлятися на цій основі про параметри та принципи світового устрою.”.

Пункт 49 відображає перший принцип доктрини Примакова :

 “Найважливішими для безпеки, стабільності, територіальної цілісності та соціально-економічного розвитку Росії, зміцнення її позицій як одного з впливових суверенних центрів світового розвитку та цивілізації є забезпечення стійких довгострокових добросусідських відносин і об’єднання потенціалів у різних сферах із державами – учасниками СНД та іншими сусідніми державами, пов’язаними з Росією багатовіковими традиціями…”.

Третій принцип доктрини Примакова неодноразово згаданий в документі та відображений у декількох пунктах :

“19. З метою сприяння адаптації світового устрою до реалій багатополярного світу Російська Федерація має намір приділяти пріоритетну увагу:

4) зміцненню потенціалу та підвищенню міжнародної ролі міждержавних об’єднань БРІКС, Шанхайської організації співробітництва (ШОС), Співдружності Незалежних Держав (СНД), Євразійського економічного союзу (ЄАЕС), Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), РІК (Росія, Індія, Китай) та інших….”

“ 52. Росія спрямована на подальше зміцнення відносин всебічного партнерства та стратегічної взаємодії з Китайською Народною Республікою та приділяє…

53. Росія й надалі нарощуватиме особливо привілейоване стратегічне партнерство з Республікою Індія з метою…”

“ Росія зберігає негативне ставлення до розширення НАТО, зокрема до планів прийому до складу альянсу України та Грузії, а також до наближення військової інфраструктури НАТО до російських кордонів в цілому, що порушує принцип рівної безпеки….” – фрагмент тексту концепції 2008 року (в останній версії він еволюціонував до непрямого протистояння США-РФ на території України)

Отже, в другій половині 1990-х було напрацьовано нову зовнішньополітичну доктрину Російської Федерації, що залишається актуальною і на сьогоднішній день. Однак на той час Москва не мала достатніх ресурсів для її реалізації. З відновленням російської економіки та зміцненням влади центрального уряду, путінська Росія перестала бути у світовій політиці пасивним спостерігачем.  Другим явним проявом (першим була російсько-грузинська війна 2008 року) реалізації доктрини багатополярного світу стала анексія Кримського півострова та розпочата гібридна війна на сході України. Запустивши ці процеси, Москва продемонструвала, що вона є домінуючою силою на пострадянському просторі (1-й принцип  доктрини Примакова). Кремль рішуче виступив проти спроб розширення західного впливу на схід, у такий спосіб реалізуючи (2-й) принцип доктрини

У контексті вторгнення 24 лютого доктрина багатополярного світу не втратила актуальності. Захоплення Києва та встановлення проросійського уряду могло стати тріумфом російської зовнішньої політики. Але незважаючи на провал 2022 року, за три роки бойових дій Росія досягла основної цілі своєї зовнішньої політики – повернула собі статус суб’єкта міжнародних відносин, з інтересами якого рахуються інші геополітичні гравці, а також реалізувала завдання (1, частково) та (2) доктрини Примакова.

Не Примаковим єдиним!

Окрім зовнішньополітичного фактора існував ще фактор безпеки, котрий вплинув на дату початку повномасштабної війни.  Як вже зрозуміло, Росія вважає США основним геополітичним супротивником, а НАТО розглядає як механізм жорсткої сили Вашингтону. Перебуваючи в нерівномірному співвідношенні конвенційно-військового та економічного потенціалів логічним, з точки зору теорії реалізму, виглядає прагнення забезпечити собі буферну зону між країною та її супротивником. У випадку, якщо Росія отримує спільний кордон з НАТО – це змушує Москву збільшувати витрати на оборону, що як і в умовах 90-х (перехід на ринкову модель економіки) так і сьогодні (технологічна революція) є несприятливим розвитком подій. Також потрібно враховувати історичний контекст російської держави – вторгнення Наполеона, Гітлера, країн Антанти в період Громадянської війни.

На цьому моменті критики можуть стверджувати, що Латвія, Естонія та Фінляндія вступили в НАТО, мають спільний кордон, і нічого критичного для Росії не сталося. Дійсно, ці країни стали членами альянсу, але:

а) Кремль не мав змоги військовим шляхом протистояти процесу вступу країн Балтії + вони, на період вступу, не мали «стратегічної глибини», а Росія через Калінінградську область могла обмежувати доступ військ НАТО в цей регіон + на їх території були відсутні масштабні військові об’єкти (наприклад як в Польщі чи Німеччині) , хоча з 2017 року розміщуються сили швидкого реагування.

б) із вступом Швеції та Фінляндія до НАТО ситуація в Балтійському регіоні значно змінилась. По-перше, Росія отримала 1300 км кордону з НАТО, але вступ Фінляндії відбувся як реакція на повномасштабне вторгнення, а також на фоні військових поразок Росії в Україні. На той час Москва не могла протидіяти цьому процесу, окрім переміщення, з метою залякування, декількох комплексів Іскандер. І навіть «російський агент» Орбан не зміг його зупинити. Однак це не означає, що Кремль змирився із новим балансом сил в регіоні, а успіх в Україні підштовхує їх переглянути новий статус-кво. 

В 2024 році Путін відтворив Ленінградській військовий округ. І хоча його фінансування на сьогодні ми не можемо дослідити, цей крок пов’язаний із зміною балансу сил в регіоні, і опосередковано свідчить про намір змінити його.  Саме ці фактори роблять сценарій військової ескалації в Балтійському регіоні вірогідним у найближчі роки. У наступній статті ми розглянемо цей сценарій « чому, з точки зору міжнародних відносин та історичного досвіду систем міжнародних відносин, опція третьої світової менш вірогідна, ніж створення нової системи колективної безпеки в Європі з урахуванням російських інтересів» – підписуйтесь на Український Інститут Майбутнього, про це не покажуть по телевізору і не розкажуть в телеграм-каналах!

Повертаючись до безпекових занепокоєнь РФ, критики можуть стверджувати, що Росія – це ядерна держава і ніяка військова агресія їй не загрожує. Частково так, але міжнародні відносини – більш складна річ, ніж це припущення. 

Окрім жорсткої (військової) сили існує й м’яка сила, проявом якої можна вважати як ідею демократичного устрою, західні недержавні організації, так і Hollywood. Путінський режим розглядав (відображено в 20 пункті «Концепції зовнішньої політики РФ» 2013 року) революції в Грузії та Україні саме як інструменти м’якої сили Заходу, і побоювався застосування проти них цього ж методу, котрий позбавить його очільників влади. В такому сценарії Москва не буде запускати ядерні боєголовки по Вашингтону через те, що російські громадяни, зібравшись на Болотній площі, вимагають відставки Путіна, демократизації чи виведення військ з Чечні. Кремль не буде бомбити ядерними боєголовками своїх же громадян. Більш вірогідним сценарієм (концепція «розумної сили») є: внаслідок серйозної внутрішньої політичної кризи чи навіть громадянської війни, США, користуючись військовою інфраструктурою, допомагають опонентам путінського режиму, або навіть наважуються (за умов втрати централізованого управління державою) на військову інтервенцію з метою «відновлення порядку, ядерного нерозповсюдження та стабілізації російської держави». Саме щоб запобігти такому сценарію, Кремль розпочав «закручувати гайки» всередині (методом закриття NGO`s, введенням статусу іноагента і тд.) та посилив втручання в країни пострадянського простору.

Україна, зіткнувшись із агресією з боку РФ у 2014 році, почала розгортати збройні сили та інвестувати у власний військово-промисловий комплекс. Наприклад, якщо [ВМ2] в 2013 році витрати на оборонний бюджет становили 15.3 млрд грн, то в 2015 – 45.8 млрд грн, а в 2019 – 102,4 млрд грн. Виклик для РФ полягав у тому, що чим довше буде тривати конфлікт, тим більш ризикованим та ресурсозатратним заходом буде підтримання агресії. Після остаточного провалу Нормандського формату наприкінці 2019 року, стало зрозуміло, що нав’язати свою волю методом реінтеграції Донбасу Москві не вдасться, і тому було прийнято рішення зробити ставку на жорстку силу.


Висновок

Отже, ми спробували дати відповідь на запитання: «чому Росія напала на Україну?». Але, повертаючись до заяв Трампа, у читача цілком логічно може виникнути питання: до чого тут Байден і Зеленський, якщо мова йде про Росію та Путіна?

Відповідь знову ж таки криється в теорії міжнародних відносин та підходах до розуміння зовнішньої політики. Як ми вже показали, Доктрина Примакова, так само як і «Концепція зовнішньої політики Російської Федерації», — це документи, що спираються на реалістичний підхід до міжнародних відносин, оскільки виходять з принципу балансу сил на міжнародній арені та поділу сфер впливу. Фактично вони схожі на американську Доктрину Монро 1823 року, яка закріплювала Латинську Америку як зону впливу Сполучених Штатів.

І навіть «найбільш ліберальний президент» Барак Обама, який обіцяв переглянути такий підхід у міжнародних відносинах, не відмовився від цієї ідеї й не зміг забезпечити «справедливість». Дії Трампа під час другого терміну — це показовий приклад реалістичного підходу: за допомогою загрози застосування військової сили США обмежили вплив Китаю на стратегічний регіон Панамського каналу (у 1903 році Вашингтон навіть створив панамську націю, аби відокремити цю територію від Колумбії), мають намір отримати Гренландію, при цьому нехтуючи інтересами союзників, принципами євроатлантичного альянсу та Потсдамо-Ялтинської системи міжнародних відносин.

Як бачимо, підходи до зовнішньої політики адміністрацій Трампа і Путіна багато в чому збігаються, і це сприяє більш конструктивному діалогу між США та РФ, ніж між США та Україною. Важливо уточнити, що в період Холодної війни міжнародні відносини також існували за логікою балансу сил і сфер впливу. Після розпаду Радянського Союзу США спробували побудувати новий проєкт — ліберальний світовий порядок, однак станом на 2025 рік він довів свою нежиттєздатність.

Символом цієї поразки в риториці Трампа є Байден, однак згадані раніше інтелектуали — Сакс і Міршаймер — не акцентують увагу на особистості 46-го президента, оскільки розуміють, що криза ліберальної системи почалася ще за часів Клінтона (демократа), а загострилася за Буша-молодшого (республіканця). І хоча ці мислителі покладають основну провину за розв’язання війни на політику Заходу щодо Росії (і тих, хто її реалізовував), вони не виключають відповідальності й української сторони, яка:

а) неправильно оцінила геополітичну ситуацію
б) виходячи з неправильної оцінки, зовнішня політика Києва загострювала кризу у відносинах Росія-Україна, Росія-Захід

З їх точки зору, так само як не можна покласти всю відповідальність на одного Байдена, так і не варто робити це стосовно Зеленського. Більш політкоректним буде покласти відповідальність на все вище політичне керівництво України, яке здійснювало зовнішню політику. При цьому вони не знімають вини з Путіна за розв’язання агресії, але в логіці реалістичної моделі міжнародних відносин його дії виглядають раціональними. Як аргумент вони наводять аналогію зі вступом Канади або Мексики у військовий союз Китаю з подальшим наміром створити китайські військові бази на території цих країн. Це переконливий аргумент, оскільки історія США неодноразово демонструвала нам, що такий сценарій неприпустимий для інтересів і безпеки Вашингтону. І незалежно від того, яка партія очолювала би Білий дім, ці інтереси США знаходяться вище політичного забарвлення їхнього керівника.

У свою чергу, Україна, як мінімум публічно, продовжує чіплятися за старий ліберальний світовий порядок. Раніше ми розбирали прес-конференцію Зеленського і Трампа в Овальному кабінеті, де з академічної точки зору показали основні суперечності у поглядах на зовнішню політику між адміністраціями. Найбільш допитливим читачам хочу запропонувати зайти за посиланням на сайт «Миротворець» і, на прикладі американського інтелектуала Міршаймера та української письменниці Забужко, оцінити різницю у поглядах (а також аргументацію) на російсько-українську війну. На жаль, з моменту прес-конференції в Овальному кабінеті розрив між адміністраціями Україна і США не зменшився, а навпаки — ще більше посилився. При цьому наближається «день Х», в рамках якого Трамп прагне підписати угоду про припинення вогню між Росією та Україною (можливо навіть цього тижня). У сценарії, коли Путін-Трамп досягають більшого розуміння, ніж Трамп-Зеленський (на сьогодні він більш вірогідний), останній опиниться перед вибором:

а) прийняти нав’язані умови, які не відповідатимуть офіційно заявленим рамкам переговорів України
б) відмовитись від цих умов і відчути механізми впливу Трампа, до яких можемо віднести як персональні (санкції, інформаційні кампанії про масштаби корупції, порушення прав людини), так і державні (зупинка передачі розвідданих і залишків військової допомоги), але США не залишать переговорний процес. Після зупинки військової допомоги 2 березня Зеленський пішов на поступки вже 4 березня.
В) США вийдуть з переговорного процесу, зупинять передачу розвідувальних даних та військову допомогу, але при цьому збережуть контакти з Росією через її геополітичне значення (Китай, Іран, Північна Корея). 23 квітня з’явилася інформація, що Катар готовий надати майданчик для прямих переговорів США-РФ щодо врегулювання російсько-української війни. Така опція ускладнить і без того складну військово-політичну ситуацію в Україні, остаточно позбавить Київ будь-якої суб’єктності на перемовинах, а кожна наступна пропозиція договору буде на гірших умовах. При цьому, з метою виправдання такого рішення перед своїм електоратом Трамп застосує персональні елементи впливу, вказані в пункті б), також можливі внутрішньополітичні інтриги, в рамках яких Зеленського відсторонять від влади.

Ситуація, м’яко кажучи, не заздрісна. Українське суспільство чекають серйозні потрясіння, коли виявиться, що курс в НАТО був не механізмом захисту від російської агресії, а однією із головних причин її наближення. Відповідно, НАТО де-факто відмовилось від подальшого розширення і втрималось від ризику зазнання втрат, рівних українським. Хотілося б закінчити цю непросту для сприйняття статтю цитатою, котру приписують Сунь-Цзи:

«Мудрість не в тому, щоб вступати в битву з великими силами, а в тому, щоб уникати її, коли це можливо. Перемога досягається не в самопожертві, а в збереженні сил для стратегічного удару».

Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.