Січ 2-30 – найдорожчий салют чи заявка на нову космічну програму України

Виведення на орбіту українського супутника Січ-2-30 за допомогою ракетоносія Falcon-9 звісно – дуже приємна новина. І для того, щоби вона не залишилася просто яскравим епізодом варто подивитися масштабніше і задати низку не дуже святкових запитань. Наприклад. Чи є достатньо потужностей для розгортання супутникового угруповання? Наскільки сучасними будуть наступні апарати? Чи центри досліджень і розробок, які ще залишилися впораються з викликами модернізації? Чи буде вибудуване партнерство з приватними компаніями, які вже працюють на ринку космічних технологій, або можуть на нього вийти за певних умов? Як впливає на це законодавство та система управління? Що з наземною інфраструктурою?

Почну з останнього. Здійснення запуску – це сигнал про відновлення мінімально необхідної наземної інфраструктури для підтримання зв’язку з апаратом на орбіті та обробки даних. Після анексії Криму Україна втратила значну частину інфраструктури з центру в Євпаторії. На сьогодні запрацював центру правління польотами у Дунаївцях Хмельницької області. Крім того, динамічно розвивається Житомирська політехніка, яка стає регіональним науковим центром сучасних аерокосмічних технологій, зокрема – зв’язку.

Тепер про сам апарат Січ-2-30, його плюси і мінуси. Він призначений для моніторингу використання земель, рослинності, лісових і водних ресурсів, фіксації осередків стихійних лих та їх наслідків. Роздільна здатність апарату — 6,1 м за ширини смуги знімання ~ 36,5 км. За сучасними стандартами це доволі вузький діапазон. Тобто на знімках будуть помітні об’єкти, від семи метрів і більше. Для того, щоб розгледіти в деталях водойму цього недостатньо. Сучасні супутники здатні передавати зображення з роздільною здатністю 30 см. Відповідно державний сектор щороку витрачає близько $1,5 млн на закупівлю в ЄС і США знімків у високій роздільній здатності. Приватні компанії витрачають понад $2 млн. Січ 2-30 цих потреб цілком не перекриє. Зокрема в силу свої технічних характеристик. До речі, його вага (210 кг з корисним навантаженням) – один із побічних ефектів застарілості обладнання. Це, відповідно, збільшило витрати на провайдера послуг запуску.

Апарат, м’яко кажучи, з іншої епохи. По суті розробники КБ «Південне» скористалися платформою EgyptSat-1, створеному 2011 р. внаслідок успішного комерційного проекту в Єгипті. Чи могло б у КБ бути більше таких проектів і, відповідно, просунутіший апарат для української програми. Гіпотетично так. Але для цього законодавцям сіл було пом’якшити регуляторні механізми, ліквідувати зарегульованість, спайку влади з великими підприємствами. Представникам монстрів на кшталт «Південного» варто було зосередитися на перегляді бізнес-моделі та зміні організаційно-управлінської структури замість лобіювання спеціальних умов для себе. Приклад Нової Зеландії, Канади, США та інших держав засвідчує, що для успіху в космічних перегонах потрібен фактичний, а не формальний допуск приватного капіталу або інвестицій у приватні компанії. Зрештою той факт, що Січ полетіла на орбіту на багаторазовій ракеті приватної компанії SpaceX просто кричить про необхідність змін. Безумовно, потрібне стабільне і достатнє фінансування космічних програм, але почати слід з переосмислення моделі урядування у науці й зокрема – в аерокосмічній сфері.

Микола Скиба, експерт напрямку “Освіта” Українського інституту майбутнього