Новини • 07 Вересня 2018
Фото: Reuters
Останніми днями багато журналістів запитували мені, що я думаю про перші Минські угоди або «мінський протокол». Не всем зміг відповісти – переброшую. Але напишу.
Навіщо?
Якщо пам’ятаєте, у 2014-му році РФ почала вторгнення в Україну. З одного боку сил ВСУ явно не вистачало для ефективного відбиття атаки. З іншого – Кремль також явно переоцінив свої сили. Замість “виходу на межі регіонів та загрози подальшого просування” вони отримали по зубам і не змогли навіть відсунути фронт від Донецька. Теоретично, вирішити проблему Росія могла, ввівши у бій додаткові війська. Але тоді приховати рояль у кустах було б просто нездійсненним – велика війна стала б очевидною навіть для небажаючих реально дивитися на речі європейських політиків. До того ж трагедія МН-17 так само накладивала відбиток на можливі варіанти розвитку подій. Якщо война – багаторічна робота, слідчої групи не потрібно – і так все зрозуміло.
Склалася патова ситуація. Всім потрібен був час:
У результаті росіяни відмовилися від принципово фіктивної ідеї “Новоросії” і потроху почали затягувати пісню «Донбас – це Україна», бажаючи повернути сепаратистів в форматі підконтрольної Росії автономії в складі України.
ЄС отримав час для коригування політики, але не сильно заморочуватися виробленням ефективної позиції, чекаючи успіхів від України. Однак перемир’я було відносним, оскільки тривали бої у Донецькому аеропорту, що розтягнулися майже на півроку. Потім було Дебальцеве. Є різні оцінки. Якщо влітку 2014 10-15 тисяч російського контингенту ледь не призвели до трагедії, то вже взимку 2015 20-25 тисяч тих же вояк ціною величезних жертв змогли взяти кишку 20х10 км. Українська армія організовано (так, не без накладок – вчилися на ходу) відійшла. А у «русскомірців» сил на подальші дії не було через занадто великі втрати під час боїв за Дебальцеве.
Далі був Мінськ -2, де мотивація сторін була аналогічною:
– Для Кремля – зміцнитися, створити, налагодити адміністративну роботу «народних республік» і продумати зміни у власній зовнішній політиці.
– Для України – перевести дух і відбудовати армію, зайнятися реформуванням країни.
– Для країн ЄС – зняти гостроту проблеми, отримати час, щоб подумати «що з цим робити». І сподіватися на успішні реформи в Україні, які змінять баланс сил.
Як і з першими угодами, всі використовували час по-різному. РФ створила «місцеву владу» і потроху зачищала її від найбільш яскравих «героїв». ЄС, як і раніше, не знав, що робити і сподівався на реформи в Україні. Ми змогли реорганізувати армію, але ось з ефективними реформами такого ж успіху досягти, на жаль, не вдалося.
Таким чином, що «Мінськ-1», що «Мінськ-2» – це документи, які підписувалися заради виграшу часу. Виконувати їх … Вибачте, але ще у лютому 2015 я писав текст “Чому Мінські угоди мають лише 5% ймовірність успіху”. Помилився – 5% занадто оптимістична оцінка. Так і вийшло: ми регулярно «продовжуємо термін дії» (якщо пам’ятаєте, згідно Мінськ-2, все повинно було закінчиться за 18 місяців), але перебуваємо у початковій точці. Чому? Читай вище – мета була виграти час.
Що таке Мінськ-2 і війна сьогодні?
А тепер давайте включимо логіку і пройдемося по тезах.
1. Україна говорить: «Донбас – це Україна!». Є. Логічно.
2. РФ у ЗМІ і вустами політиків з середини 2015 року говорить: «Донбас – це Україна!». Є. Можна перевірити.
3. Мінські угоди покликані повернути Донбас в Україні. Вони кажуть: «Донбас – це Україна!». Є. Можна перевірити.
4. Мінські угоди нібито намагаються виконувати у так званих ЛНР і ДНР. Тобто вони нібито йдуть в Україну!
При цьому тривають бої на фронті. Тобто, якщо вірити заявам усіх боків, то виходить, що «ДНР» і «ЛНР» воюють зі Збройними Силами України за те, щоб увійти до складу України. Театр абсурду, не інакше.
Колега, почувши про це, провела паралелі з життя неблагополучної сім’ї. Спробую переказати:
«Уявіть собі, що чоловік і дружина замість обговорення проблем сім’ї пішли у різні боки. Хтось загуляв, хтось запив. Буває. Лайка, сварки, але квартирка одна. Сказати один одному «до побачення» страшно, та й не хочеться. Так і лаються нескінченно. Але живуть разом, один одному щось приносять або продають. Сусіди не розуміють, що відбувається. Одні чекають примирення, інші – підбивають одну зі сторін. Ситуація стає абсурдною. Якщо люди зберегли залишки здорового глузду, то рано чи пізно це закінчується двома варіантами:
Подружжя вирішує пожити окремо певний час, щоб заспокоїтися і зрозуміти, чим для тебе є інша сторона. А між іншим, до речі, і відправити подалі сусіда-порадника. Точніше він сам перестане шепотіти, коли побачить, що сенсу підбивати вже немає.
На певному етапі ситуація стає настільки абсурдною і подружжю стає настільки соромно перед сусідами, що дружина раптом бере і починає зашивати порвану (нею ж) сорочку чоловіка, а чоловік ремонтувати на кухні розламаний стілець. Обидва вдають, що нічого не сталося.
У чому мораль? Мінські й інші угоди можуть бути якими завгодно. Але реальних варіанти два:
Донбас – це Україна. Без усяких особливих статусів, без усяких «додаткових прав». Природно, не без прощення. Але, як у ситуації з родиною, «а ти сорочечку заший». У відповідь, дивись, і меблі відремонтуємо.
На новий рік Президент України виходить і каже доблесним жителям регіону:
Шановні! Накопичилося занадто багато образ. Ми будемо жити разом. Але якщо вам варіант 1-й не до душі, то на 5-й років залишаємо вас з вашими ідеями. Живіть, намагайтеся. Але загального сімейного бюджету немає, плече підставляти ніхто не буде – самі! А через 5 років повернемося до розмови.
Третього не дано. До речі, якби в 2014 році президент сказав так і не було б війни і торгівлі, не було б підвішеного стану, 5-річний термін закінчувався б до кінця грудня 2019 року. З одного боку, Україна мала б більше ресурсів зайнятися своїми проблемами, з іншого – «по той бік» можливо, щось би змінилося. Принаймні зрозуміли б, що Москві вони у вигляді «незалежних» потрібні як собаці п’ята нога. А розуміння цього – прекрасна база для розмови по суті.
Ігар Тишкевич, експерт програми “Міжнародна і внутрішня політика” Українського інституту майбутнього
Матеріал вперше опублікований на сайті Хвиля
Разом ми можемо змінювати майбутнє! Ваша підтримка дозволяє нам продовжувати наші дослідження та надавати об'єктивний аналіз ключових суспільних питань. Приєднуйтесь до нас сьогодні, щоб спільно будувати майбутнє наших поколінь.
Підтримати
