Поведінка західних держав у ході російсько-української війни продемонструвала суттєву розбіжність між стратегічними очікуваннями Києва та реальною політикою його партнерів. Попри масштабну військову та фінансову підтримку, Україна неодноразово стикалася з обмеженнями у постачанні озброєння, затягуванням ухвалення рішень та обережністю Заходу у питанні прямої конфронтації з Росією. Подібна динаміка дедалі частіше викликає розчарування як серед політичних еліт, так і в українському суспільстві, що ставить під сумнів «безальтернативність» євроатлантичного зовнішньополітичного курсу.

У цих умовах знову актуалізується дискусія щодо можливих альтернативних моделей зовнішньої політики, зокрема політики багатовекторності. Україна вже мала подібний досвід у 1990-х — на початку 2000-х років, намагаючись балансувати між різними центрами сили та зберігати простір для зовнішньополітичного маневру. Однак тоді ця стратегія не призвела до стійких результатів і з часом була витіснена курсом на євроатлантичну інтеграцію.

Однією з причин такого результату є те, що саме поняття багатовекторності не є універсальним і по-різному трактується як в академічній літературі, так і в політичній практиці. У зв’язку з цим виникає ключове питання: за яких умов багатовекторність може бути стійкою стратегією зовнішньої політики, а в яких вона перетворюється лише на короткостроковий інструмент маневру або форму залежності від зовнішнього покровителя.

Ключові тези статті

 Багатовекторність не є універсальною та стабільною зовнішньополітичною стратегією. Її результативність визначається сукупністю структурних факторів, зокрема рівнем економічного та військово-політичного потенціалу, диверсифікацією зовнішніх зв’язків і здатністю держави управляти зовнішніми залежностями. У статті запропоновано типологію багатовекторності (стратегічний, середній та тактичний рівні), яка відрізняється за ступенем ресурсної автономії та конфігурацією взаємодії із зовнішніми акторами. Відмінності між рівнями проілюстровано на прикладах Індії, Європейського Союзу, Казахстану, Туреччини, Білорусі та України.


 Стійкість багатовекторності безпосередньо залежить від ресурсного потенціалу держави. Високий рівень військово-політичної, економічної та геополітичної автономії розширює простір для зовнішньополітичного маневру, що демонструє приклад Індії. Водночас подібний рівень автономії є радше винятком, адже більшість держав не мають співставного набору ресурсів і змушені адаптувати свою зовнішню політику до обмежень міжнародного середовища.

 Казахстан демонструє модель багатовекторності, засновану на розподілі сфер взаємодії між великими державами. Така стратегія може залишатися відносно стабільною доти, доки інтереси зовнішніх акторів не вступають у прямий конфлікт і їхня присутність не сприймається як стратегічна загроза один для одного.

 Досвід Білорусі показує, що багатовекторність може використовуватися як тактичний інструмент максимізації вигод і підвищення переговорної позиції держави. Однак за відсутності структурних умов автономії така стратегія залишається вкрай вразливою: в умовах екзистенційної загрози політичному режиму простір для маневру стрімко скорочується, і держава змушена опертися на зовнішнього гаранта безпеки, здатного забезпечити його виживання.

 Україна також проводила політику багатовекторності, найбільш яскраво проявлену в період президентства Леоніда Кучми. На відміну від Казахстану та Білорусі, українська модель поширювалася і на сферу безпеки: Київ намагався уникати жорсткої інтеграції як у західні, так і у пострадянські військово-політичні блоки. Після Революції гідності багатовекторність фактично перестала розглядатися як можлива модель зовнішньої політики, хоча сама ідея такого підходу ще деякий час зберігалася в політичному дискурсі.

 У сучасних умовах Україна не має достатнього ресурсного потенціалу для проведення стратегічної багатовекторності. Поки ключовим фактором залишається проблема безпеки і триває війна з Росією, простір для зовнішньополітичного маневру залишається вкрай обмеженим. У майбутньому можлива ситуативна форма тактичної багатовекторності — передусім у геоекономічній сфері і за умови, що такі кроки не вступатимуть у пряме протиріччя з інтересами ключових зовнішніх акторів.

Теоретична рамка: проблематика багатовекторності

Поняття багатовекторності у зовнішній політиці залишається неоднозначним і недостатньо концептуалізованим у сучасній теорії міжнародних відносин. Сам термін має пострадянське походження і застосовується переважно для опису зовнішньої політики держав Євразії після розпаду СРСР. У межах цієї традиції багатовекторність зазвичай визначається як стратегія диверсифікації зовнішніх зв’язків між конкуруючими центрами сили, покликана одночасно зменшити ризики примусу, отримати економічні вигоди та зберегти зовнішньополітичну автономію.

У межах реалістичної теорії міжнародних відносин багатовекторність може розглядатися як адаптивна стратегія середніх і малих держав в умовах анархічної міжнародної системи, спрямована на зниження ризиків залежності та максимізацію автономії. У російській науковій та експертній традиції багатовекторність визначається більш інституціоналізовано — як системна політика формування та підтримання збалансованих і взаємовигідних відносин із різними центрами сили без формального приєднання до одного з геополітичних блоків.

У західному дискурсі багатовекторність зазвичай розглядається в межах ширшої концептуальної категорії hedging. Цей термін трактується як стратегія управління ризиками в умовах високої невизначеності та конкуренції великих держав, за якої держава уникає однозначного вибору сторони та поєднує елементи балансування і співпраці з потенційними суперниками.

Пов’язаними концептами є co-alignment, issue-splitting та bargaining, які описують окремі інструменти багатовекторної політики. Co-alignment передбачає одночасне співробітництво з конкуруючими центрами сили в різних інституційних форматах. Issue-splitting означає розподіл сфер взаємодії, наприклад економічне співробітництво з однією державою за одночасної військово-політичної взаємодії з іншою. Bargaining розглядає багатовекторність як інструмент підвищення переговорної позиції держави через демонстрацію альтернативних зовнішньополітичних опцій.

Попри широке використання цих концептів, західні дослідження пострадянського простору нерідко трактують багатовекторність як універсальну стратегію малих і середніх держав регіону, спрямовану на максимізацію вигод від взаємодії з великими державами. Однак таке твердження є лише частково коректним. У наявних дослідженнях недостатньо уваги приділяється порівняльному аналізу стійкості різних форм багатовекторності та їх залежності від структурних факторів міжнародної системи.

Багатовекторність не є універсальною та стійкою зовнішньополітичною стратегією. Успішність її реалізації залежить від наявності структурних передумов автономії держави, зокрема економічного та військово-політичного потенціалу, диверсифікації зовнішніх зв’язків та здатності керувати залежностями від зовнішніх гарантів безпеки. В умовах екзистенційної загрози, внутрішньої політичної кризи або асиметричної залежності багатовекторність швидко трансформується у залежність від найсильнішого зовнішнього покровителя.

Отже, ключове дослідницьке питання цієї статті полягає у визначенні умов, за яких багатовекторність може залишатися стійкою стратегією зовнішньої політики, а також факторів, що призводять до її трансформації у вимушене зовнішньополітичне вирівнювання, короткострокове тактичне маневрування або геоекономічну диверсифікацію без військово-політичної автономії.

У межах цього дослідження пропонується типологія багатовекторності, яка включає стратегічний, середній та тактичний рівні. Зазначена типологія буде проілюстрована на прикладах Індії, Європейського Союзу, Казахстану, Туреччини, Білорусі та України. Запропонована типологія має аналітичний характер і ґрунтується не на жорстко фіксованих кількісних порогах, а на сукупності якісних критеріїв, що відображають структурні можливості держави.

Відповідно, відмінність між рівнями багатовекторності визначається не формальними показниками, а співвідношенням цих факторів. Стратегічний рівень передбачає відносно високий ступінь автономії у сфері безпеки та економіки; середній — можливість балансування за рахунок поєднання власних ресурсів і структурної значущості; тактичний — обмежений простір маневру в умовах залежності від одного або кількох зовнішніх акторів.

Політика стратегічної автономії: європейський та індійський досвід

Поняття стратегічної автономії зазвичай застосовується для позначення здатності держави або групи держав самостійно визначати зовнішньополітичні рішення та зменшувати критичні залежності від зовнішніх акторів. До початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну цей термін частіше застосовували у контексті дискусій про зовнішню політику Європейського Союзу та його відносини зі Сполученими Штатами.

Ідея стратегічної автономії ЄС сформувалася на тлі суперечностей усередині трансатлантичної спільноти, які найбільш виразно проявилися під час вторгнення США в Ірак у 2003 році. У межах цих дискусій європейські політики та експерти наголошували, що, попри існування євроатлантичного союзу, Європа має зберігати здатність формувати власну зовнішньополітичну лінію і не завжди слідувати стратегічним рішенням Вашингтона.

Однак на практиці реалізація подібної автономії стикається із серйозними структурними обмеженнями. Європейські держави залишаються асиметрично залежними від Сполучених Штатів у сфері безпеки, передусім у межах системи НАТО, де США забезпечують ключові елементи військової інфраструктури, стратегічного стримування, розвідувальних можливостей та технологічної переваги.

Більше того, після російського вторгнення в Україну в 2022 році посилився і геоекономічний вимір трансатлантичної залежності. Розрив енергетичних зв’язків з Росією та переорієнтація торговельних потоків ще більше зміцнили економічні зв’язки між Європейським Союзом і США. Водночас ці відносини також характеризуються асиметричною взаємозалежністю: у 2025 році експорт ЄС до США становив близько €554 млрд, тоді як імпорт — €354 млрд, що забезпечило Європі торговельний профіцит майже €200 млрд.

У результаті поєднання військово-політичної та геоекономічної залежності суттєво обмежує здатність Європейського Союзу проводити повністю автономну зовнішню політику. Навіть попри публічну риторику про стратегічну автономію, європейські держави змушені враховувати позицію Сполучених Штатів і уникати довготривалого конфлікту з Вашингтоном, оскільки їхні можливості впливу на американську стратегію залишаються значно меншими.

З іншого боку, в Азії існує більш показовий приклад політики стратегічної автономії — Індія. У цьому контексті виникає логічне запитання: що принципово відрізняє Нью-Делі від Брюсселя? Якщо провести паралель із факторами, що обмежують автономію Європейського Союзу, стає очевидним, що Індія має значно вищий рівень самостійності передусім у сфері безпеки. Країна володіє однією з найбільших армій у світі (близько 1,45 млн військовослужбовців і понад 2 млн резервістів), має власний ядерний арсенал, а також розвиває автономні космічні та розвідувальні можливості в межах національної космічної програми ISRO.

Економічний вимір стратегічної автономії Індії також особливо яскраво проявився після 2022 року. На відміну від європейських держав, які зіткнулися з необхідністю термінового розриву енергетичних зв’язків із Росією, Індія змогла використати зміни на глобальному енергетичному ринку на свою користь. Уже у 2023–2024 роках країна стала одним із найбільших імпортерів російської нафти, збільшивши її частку у своєму енергетичному імпорті з менш ніж 2% до приблизно 35–40%. Використовуючи цінові знижки та диверсифікацію постачальників, Нью-Делі зміг одночасно підтримувати високі темпи економічного зростання — близько 6–7% на рік — і зміцнювати власну геоекономічну стійкість.

Окрім факторів безпеки та економіки, важливу роль відіграє і геополітичне значення Індії. Поєднання демографічного потенціалу, швидко зростаючої економіки та значних військових можливостей формує її статус щонайменше регіональної держави з глобальними амбіціями, з інтересами якої змушені рахуватися інші актори міжнародної системи. Це особливо помітно у ширшому контексті стратегічного суперництва між США та Китаєм. У цих умовах позиція Нью-Делі набуває самостійного значення: Сполучені Штати прагнуть залучити Індію до архітектури стримування Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні, тоді як Пекін зацікавлений у збереженні її нейтральності та утримання від антикитайської коаліції. Така конфігурація міжнародного середовища формує для Індії простір для маневру, дозволяючи їй взаємодіяти одночасно з двома центрами сили та максимізувати власні вигоди.

Отже, на прикладі досвіду стратегічної автономії Індії та Європейського Союзу можна сформулювати першу структурну передумову для багатовекторності: її стійкість безпосередньо залежить від ресурсного потенціалу держави. Чим вищий рівень військово-політичної, економічної та геополітичної автономії, тим ширший простір для зовнішньополітичного маневру.

Водночас подібний рівень автономії є радше винятком, ніж правилом. Більшість держав не мають співставного набору ресурсів і змушені адаптувати свою зовнішню політику до обмежень міжнародного середовища. У таких умовах багатовекторність набуває більш обмежених форм і часто проявляється через розподіл сфер взаємодії між різними центрами сили, коли економічне співробітництво з однією державою поєднується з військово-політичною взаємодією з іншою.

Саме така логіка найбільш наочно проявляється у зовнішній політиці Казахстану.

Середній рівень багатовекторності: розподіл сфер. Досвід Казахстану

Після розпаду СРСР Казахстан отримав значну ресурсну базу, включно з великими запасами нафти, газу та урану. Водночас розвиток цього потенціалу був суттєво обмежений географічними та інфраструктурними факторами. В умовах трансформації економічної моделі у 1990-х роках країна потребувала іноземних інвестицій, технологій та доступу до міжнародних ринків. У цей період до казахстанського енергетичного сектору активно почав заходити західний капітал — передусім американські та європейські нафтові компанії, які брали участь у розробці найбільших родовищ, зокрема Тенгіз і Карачаганак.

Водночас експорт сировини й надалі залежав від Росії, через територію якої проходили основні транспортні маршрути. У цих умовах почала формуватися політика багатовекторності Казахстану, яка спочатку передбачала взаємодію передусім зі Сполученими Штатами та Росією. Одним із символів цієї моделі можна вважати Каспійський трубопровідний консорціум (КТК), через який забезпечується до 80% нафтового експорту Казахстану.

У 2000-х роках Казахстан почав активно розвивати економічні відносини також із Китаєм, що фактично перетворило багатовекторну стратегію країни на тристоронню модель. Китайські інвестиції спрямовувалися передусім у транспортну інфраструктуру, енергетичні проєкти та транзитні коридори. Завдяки обережній політиці казахстанського керівництва суперництво між США та Китаєм до сьогодні значною мірою обходило країну стороною.

Ефективність цієї моделі проявилася під час подій січня 2022 року, коли в Казахстані спалахнули масові заворушення. Влада країни звернулася по допомогу до Організації Договору про колективну безпеку, після чого військовий контингент було оперативно введено для охорони стратегічних об’єктів. Попри побоювання щодо можливого посилення російського впливу, виведення військ відбулося вже за короткий період. Важливим фактором збереження балансу стала позиція Китаю, який публічно підтвердив підтримку суверенітету та територіальної цілісності Казахстану. Така реакція відображала наявну конфігурацію регіонального балансу сил, у межах якої жоден із зовнішніх акторів не був зацікавлений у радикальному перерозподілі впливу.

Стійкість казахстанської моделі багатовекторності значною мірою пояснюється структурою міжнародного середовища та розподілом сфер інтересів між великими державами. Тривалий час країна не була центральним об’єктом геополітичної конкуренції: її зовнішня політика не сприймалася Росією як загроза регіональній безпеці, а Центральна Азія не виступала ключовим театром суперництва між США та Китаєм. У цих умовах різні центри сили взаємодіяли з Казахстаном у різних сферах: Росія зберігала домінуючу роль у сфері безпеки, США та європейські компанії відігравали провідну роль у розробці енергетичних ресурсів, тоді як Китай концентрувався на інфраструктурних проєктах і транзитній логістиці. Поки інтереси зовнішніх акторів не вступають у пряме протиріччя, така модель дозволяє державі зберігати простір для зовнішньополітичного маневру.

Водночас подібна конфігурація може мати тимчасовий характер. Із посиленням геополітичної конкуренції великі держави можуть прагнути розширити свій вплив на нові сфери, які раніше не перебували під їхнім безпосереднім контролем. У такому випадку відбувається перетин інтересів, що різко звужує простір для маневру держави та посилює тиск із вимогою більш чіткого зовнішньополітичного вирівнювання. На прикладі вищезгаданого КТК показово, що у 2022 році російський суд ухвалив рішення про тимчасове призупинення його роботи, посилаючись на технічні та екологічні порушення.

Додатковим фактором потенційної трансформації регіонального балансу Центральної Азії є поява нових акторів. Останніми роками посилюється економічна та політична присутність Туреччини, Індії та держав Перської затоки у регіоні, що поступово розширює коло зовнішніх гравців і може ускладнити попередню модель розподілу сфер впливу.

Отже, приклад Казахстану показує, що багатовекторність, заснована на розподілі сфер взаємодії між великими державами, може бути ефективною за умови відсутності прямого конфлікту їхніх інтересів. Поки присутність конкуруючих акторів не сприймається ними як стратегічна загроза, держава зберігає можливість балансувати між ними та підтримувати зовнішньополітичну автономію.

Середній рівень багатовекторності: геополітичне значення та обмеження зовнішнього тиску. Досвід Туреччини

У контексті політики багатовекторності складно ігнорувати досвід Туреччини, який можна розглядати також як приклад середнього рівня багатовекторності. Однак, на відміну від Казахстану, де стійкість моделі забезпечується розподілом сфер впливу між зовнішніми акторами, турецька модель спирається насамперед на геополітичне значення, яке в останнє десятиліття підкріплюється розвитком автономного силового потенціалу. Така комбінація дозволяє Анкарі зберігати відносну автономію навіть у межах НАТО. Контроль над протоками Босфор і Дарданелли, а також розташування на перетині Близького Сходу, Кавказу та Європи роблять Туреччину структурно значущим актором для всіх ключових центрів сили.

За таких умов витрати  прямого тиску або спроб зовнішнього втручання залишаються високими, а ймовірність їхньої успішної реалізації — обмеженою. Додатковим фактором стійкості виступає високий рівень централізації влади та контроль над силовими інститутами, що суттєво знижує вразливість політичної системи до зовнішнього впливу. На відміну від держав із фрагментованими елітами (напр. Україна) та обмеженими ресурсами автономії, де зовнішні актори можуть використовувати внутрішні суперечності як інструмент впливу, у Туреччині подібні можливості обмежені. Це формує для країни додатковий простір для зовнішньополітичного маневру навіть у межах формальних союзницьких зобов’язань.

Показовим прикладом обмеженості зовнішнього тиску стали спроби Сполучених Штатів скоригувати зовнішньополітичний курс Анкари через санкційні та військово-технічні інструменти. Після закупівлі російських систем С-400 у 2019 році, Вашингтон застосував санкції в межах CAATSA та виключив Туреччину з програми F-35. Однак ці заходи не призвели до перегляду ключових рішень турецького керівництва. Натомість дестабілізація безпекової ситуації на Близькому Сході підвищує значення Туреччини для реалізації американської політики в регіоні, що зумовлює обмеження санкційного тиску та готовність до його згортання в обмін на ситуативну взаємодію з Анкарою.

Отже, турецький кейс демонструє, що багатовекторність може реалізовуватися не лише через розподіл сфер впливу, а через поєднання високого геополітичного значення, автономного силового потенціалу та інституційної стійкості політичної системи. За умови комбінації цих факторів стійкість зовнішньополітичного курсу визначається не відсутністю тиску, а здатністю держави підвищувати його вартість для зовнішніх акторів.

Тактична багатовекторність: досвід Білорусі

Білоруська ситуація суттєво відрізняється від попередніх прикладів. Після розпаду СРСР країна зберегла глибоку економічну та виробничу взаємозалежність із Росією. Значна частина промисловості залишалася інтегрованою в єдині радянські виробничі ланцюги, її функціонування залежало від енергоресурсів із Москви, а російський ринок протягом десятиліть залишався ключовим напрямком білоруського експорту. За оцінками, частка Росії у зовнішній торгівлі Білорусі тривалий час становила близько 40–50%.

Можливості зовнішньополітичного маневру обмежувалися і географічним фактором. Білорусь розташована на лінії зіткнення інтересів Росії та Заходу, залишаючись важливим елементом регіональної безпеки у Східній Європі. У таких умовах її зовнішня політика неминуче сприймалася Москвою крізь призму військово-політичної конкуренції із західними державами.

Попри ці обмеження, білоруське керівництво також намагалося проводити політику багатовекторності. Її ключова логіка полягала у ситуативному зближенні з однією зі сторін із метою отримання додаткових політичних або економічних поступок від іншої. Коли тиск з боку Москви посилювався, Мінськ демонстрував готовність до обмеженої нормалізації відносин із європейськими державами. І навпаки, у періоди посилення критики з боку Заходу білоруське керівництво прагнуло зміцнити союзницькі відносини з Росією.

Така модель є прикладом тактичної багатовекторності, за якої зовнішня політика використовується передусім як інструмент короткострокового маневрування та максимізації вигод, а не як довгострокова стратегія зовнішньополітичної автономії. Водночас важливо враховувати, що така багатовекторність від самого початку формувалася в умовах структурної залежності від Росії, що обмежувало її потенціал як інструменту довгострокової зовнішньополітичної автономії.

Обмеженість цієї моделі стала очевидною під час політичної кризи 2020 року, коли після президентських виборів у країні розпочалися масові протести. У цих умовах режим Олександра Лукашенка зіткнувся з екзистенційною загрозою власній стабільності. На відміну від Казахстану, де багатовекторність підтримувалася завдяки розподілу сфер інтересів між зовнішніми акторами, білоруська модель виявилася безпосередньо залежною від позиції одного ключового гаранта безпеки.

У цій ситуації Росія фактично стала основним джерелом політичної та економічної підтримки білоруського керівництва. Москва надала дипломатичну підтримку, забезпечила фінансові кредити та сигналізувала про готовність гарантувати силову підтримку режиму. Після цього простір для зовнішньополітичного маневру різко скоротився, а Білорусь ще глибше інтегрувалася в російську систему безпеки.

Водночас навіть у цих умовах білоруське керівництво продовжує шукати можливості часткової диверсифікації зовнішніх зв’язків. Одним із таких напрямів стало поглиблення співпраці з Китаєм, виходячи з розрахунку, що Пекін зацікавлений у збереженні суверенітету Мінська більше, ніж у його поглинанні Москвою.

Отже, приклад Білорусі демонструє, що багатовекторність може функціонувати як тактичний інструмент максимізації вигод і посилення переговорної позиції держави. Однак за відсутності структурних умов автономії така стратегія залишається вкрай вразливою. У разі виникнення екзистенційної загрози політичному режиму простір для зовнішньополітичного маневру швидко скорочується, і держава змушена спертися на зовнішнього гаранта безпеки, здатного забезпечити його виживання.

Україна: багатовекторність Кучми

Україна також проводила політику багатовекторності, яку найчастіше пов’язують із президентством Леоніда Кучми. Експертна хроніка того періоду трактує багатовекторність не як усвідомлену стратегічну лінію, а радше як наслідок інституційної слабкості держави, невизначеності національних інтересів і відсутності довгострокового зовнішньополітичного курсу. У контексті політичної філософії з такою інтерпретацією можна погодитися. Водночас у практичній зовнішній політиці багатовекторність Кучми не передбачала стратегічного зближення ані із Заходом, ані з Росією. Її логіка полягала у збереженні максимально можливого простору для маневру між основними центрами сили.

Важливою особливістю української багатовекторності було те, що вона поширювалася також на сферу безпеки. На відміну від Казахстану чи Білорусі, де у військово-політичній сфері Росія фактично залишалася домінуючим актором, Україна намагалася уникнути жорсткої інтеграції до будь-якого безпекового блоку. У 1990-х роках Україна не вступила ані до НАТО, ані до ОДКБ, зберігаючи певну дистанцію від обох систем безпеки.

                Зліва: Леонід Кучма та міністр оборони США Дональд Рамсфелд

На момент розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала значний військовий потенціал, що певний час забезпечувало можливість проводити відносно автономну зовнішню політику. Однак із процесом скорочення Збройних сил і деградації військової інфраструктури цей ресурс поступово зменшувався. До 2014 року потенціал Збройних сил України був суттєво обмежений, що стало одним із факторів вразливості держави під час російської агресії.

Після Помаранчевої революції багатовекторність не зникла повністю, проте набула більш тактичного характеру. Уряди Віктора Ющенка та Віктора Януковича також демонстрували ситуативні коливання між різними зовнішньополітичними орієнтаціями залежно від внутрішніх і міжнародних обставин. Президент Азербайджану Ільхам Алієв під час розмови з прем’єр-міністром Великої Британії Девідом Кемероном напередодні саміту «Східного партнерства» у Вільнюсі в листопаді 2013 року дав таку оцінку українській політиці:

«Мені абсолютно зрозуміло, що Янукович і українці прагнуть отримати кращу угоду з Москвою, тому вони заграють з Європейським Союзом у надії отримати більш вигідні умови від Москви».

Після Революції гідності концепція багатовекторності втратила актуальність як модель зовнішньої політики України. Водночас окремі її елементи певний час зберігалися у політичному дискурсі. Зокрема, під час президентської кампанії 2019 року одним із ключових елементів риторики Володимира Зеленського було прагнення завершити бойові дії на Донбасі та стабілізувати відносини з Росією, не розриваючи відносини із Заходом.

Перспективи багатовекторності України

Модель поведінки західних держав у ході російсько-української війни викликає помітне розчарування в українському суспільстві та ставить під сумнів «безальтернативність» євроатлантичної інтеграції. У цих умовах знову актуалізуються дискусії щодо доцільності повернення до політики багатовекторності.

Водночас Україна не має достатнього ресурсу для досягнення рівня стратегічної автономії, а визначальним фактором можливості реалізації багатовекторності залишається сфера безпеки. З одного боку, до завершення російсько-української війни обговорювати конкретні параметри нової зовнішньополітичної моделі передчасно. З іншого — ігнорування безпекового виміру робить будь-які дискусії про багатовекторність суто теоретичними.

Відкладання процесу формування нової системи безпеки в Європі підштовхуватиме Росію до продовження бойових дій в Україні, що суттєво обмежує простір для багатовекторної політики. Тиск з боку Москви неминуче зміщуватиме зовнішню політику Києва у бік тих акторів, які готові фінансувати та забезпечувати його виживання. Фактично саме така модель відносин сформувалася між Україною та західними державами після 2022 року. Водночас останні роки показали, що стратегічне бачення та інтереси сторін значною мірою розходяться, а в умовах екзистенційної фінансової та військової залежності Київ практично позбавлений дієвих механізмів впливу на політику Заходу.

Попри нинішню невизначеність архітектури безпеки в Європі, окремі її контури вже можна окреслити. З огляду на заяви провідних політичних акторів можна припустити, що процес розширення НАТО буде призупинений щонайменше на період чергової спроби геополітичного зближення між США та Росією.

Ключовим невизначеним фактором залишається питання співіснування між собою  рішення відмови України від членства в Альянсі та формат американських гарантій безпеки, які Дональд Трамп готовий запропонувати Києву. Водночас у стратегічних документах США підкреслюється, що одним із пріоритетів американської політики на європейському напрямі є створення умов для стабілізації відносин на континенті. У такій конфігурації Україна не може дозволити собі залишитися осторонь переговорного процесу та частини майбутньої системи безпеки в Європі.

Протягом останнього десятиліття на міжнародній арені з’явилися нові центри сили — насамперед Китай та Індія, які розширюють свій вплив через геоекономічний вимір. Теоретично цей процес може відкрити для України обмежене вікно можливостей для застосування моделі розподілу сфер співробітництва та розвитку економічних відносин із різними центрами сили.

Однак така стратегія можлива лише за умови, що взаємодія з новими партнерами не перетинатиметься безпосередньо з лініями стратегічного суперництва між ключовими глобальними акторами. Україна вже має негативний досвід у вигляді кейсу «Мотор Січ», який продемонстрував обмеженість зовнішньополітичного маневрування Києва в умовах конкуренції між Китаєм і Сполученими Штатами.

30 квітня 2025 року Україна та США підписали економічну угоду, зміст якої потенційно міг би дати більше інформації щодо можливостей і меж економічної співпраці України з Китаєм. Однак офіційний текст документа досі не оприлюднено, тому деталізувати потенційні напрями взаємодії наразі передчасно. Водночас окрему увагу привертає потенціал України у сфері критичних мінералів, який у довгостроковій перспективі може стати фактором геоекономічної конкуренції, однак на даному етапі залишається радше перспективним ресурсом, ніж сформованим інструментом зовнішньополітичного маневру.

Отже, з огляду на наведені умови можна припустити, що тактична форма багатовекторності можлива у майбутньому. Вона можлива навіть в окремих сферах конкуренції, однак лише ситуативній формі, за сприятливої зовнішньої кон’юнктури та за умови чіткого моделювання можливих реакцій і наслідків. Реалізація такої політики потребуватиме надзвичайно обережного підходу. За відсутності достатнього ресурсного потенціалу спроби тактичного балансування можуть швидко трансформуватися з дипломатичного інструменту на джерело оперативно-політичної кризи, наслідки якої для України можуть виявитися значно дорожчими за потенційні вигоди.

Практичні висновки для зовнішньої політики України

З урахуванням проведеного аналізу можна сформулювати ряд практичних висновків, що мають прикладне значення для формування зовнішньої політики України. Вони відображають поєднання структурних обмежень та можливостей міжнародної середовища, а також окреслюють можливі напрями їх врахування у зовнішньополітичній практиці.

1. Важливо розмежовувати тактичні інструменти та стратегічні цілі. Геоекономічна диверсифікація (зокрема у сферах критичних мінералів, агроекспорту та транзиту) може слугувати тактичним інструментом, однак вона не замінює стратегічного питання безпекової суб’єктності. У випадку, якщо стратегічною метою є посилення автономії у сфері безпеки, економічні інструменти мають підпорядковуватися логіці нарощування власного безпекового потенціалу, а не підміняти її.
2. Потенціал критичних мінералів доцільно розглядати насамперед як переговорний ресурс у зовнішньоекономічній політиці. Економічні домовленості, зокрема угода між Україною та США від 30 квітня 2025 року, можуть формувати як можливості для диверсифікації інвестицій, так і ризики нових асиметричних залежностей — зважаючи на конкретні умови їх реалізації. Враховуючи відсутність публічного доступу до тексту угоди, ключовим завданням залишається збереження можливості залучення альтернативних партнерів до стратегічних секторів за умови, що таке співробітництво не вступає у пряме протиріччя з лініями стратегічного суперництва між ключовими зовнішніми акторами.
3. Досвід Туреччини доцільно розглядати як операційний орієнтир, а не як модель для прямого копіювання. Здатність Анкари проводити відносно автономну політику є результатом тривалого накопичення військово-промислового та інституційного потенціалу. У цьому контексті для України пріоритетним є не балансування між зовнішніми акторами як самоціль, а нарощування власних ресурсів, які створюють можливість для такого балансування.
4. Важливо уникати формування асиметричної залежності у сферах, пов’язаних із транзитом, доступом до ринків та критичною інфраструктурою. Досвід Казахстану демонструє, що навіть за відсутності відкритого політичного конфлікту контроль над транспортними маршрутами або ключовими каналами експорту може використовуватися як інструмент непрямого тиску. У контексті післявоєнного відновлення це також стосується фінансових потоків, технологічного співробітництва та доступу до ринків збуту.
5. Доцільно чітко розмежовувати нормативний та позитивний виміри аналізу у публічному дискурсі. Дискусія про багатовекторність в Україні часто набуває ідеологічного характеру, що обмежує її аналітичну цінність. У цьому контексті ключовим є перенесення фокусу з питання доцільності такої політики на аналіз умов її можливості та потенційних наслідків реалізації.

Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.

Публікацію матеріалу створено ГО “Український інститут майбутнього” за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є
відповідальністю ГО “Український інститут майбутнього” та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР ⼀
Єднання.