Серія «Анатомія імперії» | Український інститут майбутнього

Матеріал підготовлено в рамках роботи над «Атласом російського імперіалізму і колоніалізму» — виданням УІМ, що виходить цього року

У цьому матеріалі ви знайдете відповіді на питання:

• Хто і коли повставав проти Росії — і як часто це відбувалось
• Чому в підручниках цього немає — і що ховається за «стабільністю» Росії
• Що спільного між Черемиськими війнами XVI століття і протестами у Башкирії 2022 року
• Як Росія утримувала розширену імперію — і яку ціну за це платила
• Що крихкість Росії означає для сьогоднішньої війни

Час читання: ~9 хвилин

Міф про монолітну Росію

Є образ Росії, що кочує з підручника в підручник і з аналітичного звіту в аналітичний звіт: велетенська, монолітна, непохитна. Тримає простір силою. Ніколи не розпадається. Якщо й слабшає, то ненадовго — і тоді збирається знову.

Цей образ не просто спрощений. Він принципово хибний.

 Історично Росія — від Казанського ханства до наших днів — постійно тріщала по швах. Підкорені народи піднімались знову і знову. Повстання охоплювали Поволжя, Сибір, Урал, Кавказ, Україну — часом одночасно. Центр вигравав — але ціна зростала з кожним разом, а методи ставали все жорсткішими.

Знати про ці повстання — значить бачити Росію такою, яка вона є. Не нездоланна, а постійно утримувана силою. Не монолітна, а складена з народів, яких майже ніколи не питали, чи хочуть вони до Москви.

І головне: крихкість, яка проявлялась у XVI столітті, не зникла. Вона з’являється знову — у різних формах, у різні часи.

Перші повстання: одразу після підкорення

Казань впала у 1552 році. Іван Грозний влаштував тріумф, написав ікони, замовив собор. Росія святкувала велику перемогу.

А вже у 1552–1557 роках у тільки-но підкореному Казанському ханстві вибухнула Перша черемиська війна.

Татари і марійці підняли збройне повстання проти сплати ясаку і проти нової влади взагалі. До них приєднались удмурти. Повстанці захопили Арськ, збудували власну фортецю-столицю, облягали Казань. Після поразки — невдалої для повстанців — затихли. Але ненадовго.

У 1571–1574 роках — Друга черемиська війна. Привід: Девлет Ґерай спалив Москву, і в Поволжі вирішили, що момент вдалий. Цього разу до татар і марійців вперше приєднались башкири. Мета — відновлення Казанського ханства.

У 1581–1585 роках — Третя черемиська війна. Найбільша: у ній взяли участь усі народи середнього Поволжя — татари, обидві гілки марійців, чуваші, удмурти, башкири. Повстанці тримали в облозі Казань, Чебоксари, Свіяжськ, розорили околиці Хлинова.

Після придушення третьої черемиської війни регіон почали масово забудовувати фортецями і містами. Марійцям заборонили жити в містах і на берегах великих рік, заборонили займатися ковальством. Тобто кузні — осередки можливого виробництва зброї — ліквідували законодавчо.

Три великих повстання за тридцять три роки — відразу після «завоювання». Це не хаотичний спротив. Це системна відмова підкорених народів визнавати нову владу легітимною.

XVII століття: карта вогнищ

Якщо нанести на карту всі повстання XVII століття на теренах Російської держави, картина буде тривожною. Не кілька точок — суцільне тло.

Міські бунти в центрі Росії: «Соляний бунт» 1648–1649 років, який охопив не лише Москву, а й десятки міст від Олонця до Курська. Псковсько-Новгородське повстання 1650 року. «Мідний бунт» 1662 року. Стрілецькі бунти.

Антиколоніальні повстання на нових землях: башкири повставали у 1645, 1662–1664, 1681–1684 роках. Буряти — у 1658-му. Якути і тунгуси — практично безперервно з 1630-х по 1680-ті. Юкагири — з 1645 по 1715 рік.

А у 1667–1671 роках — «народна війна» Степана Разіна. Повстання, яке охопило Нижнє Поволжя, степові козачі землі, до якого масово приєднувались селяни, міська біднота, старообрядці і народи Поволжя. Програма Разіна: скасувати кріпацтво, встановити козацьку демократію, роздати боярське майно. Проти Кремля він не виступав — оголосив себе «захисником царя проти бояр». Саме ця риторика давала йому підтримку по всій країні.

І у 1668–1669 роках — українське повстання: збройний виступ на Лівобережжі проти розподілу Гетьманату за Андрусівським перемир’ям. Той самий рік, той самий регіон, де щойно Москва «звільнила» козаків від польського панування.

Як Росія утримувала імперію

Повторення питання «чому не розпалась» — неправильне. Правильне питання: якою ціною трималась разом?

Відповідь знаходиться в послідовності заходів після кожного придушеного повстання.

Після Черемиських воєн — заборона ремесел і мешкання в містах для марійців. Після кожного башкирського повстання — нові фортеці, нові переселенці, нові обмеження.

Після повстання Разіна — переосмислення всього управління. Адміністративна реформа. Нові механізми збору ясаку. Посилення кріпацтва. Логіка проста: кожне велике повстання показувало, де є слабка ланка, — і Москва її зміцнювала, зазвичай через жорсткіший контроль і нові обмеження для підкорених народів.

Іван Грозний після Третьої черемиської війни заснував у Поволжі нові міста і фортеці. Катерина II після Пугачовщини — перейменувала Яїк на Урал і розгорнула масштабну адміністративну реформу. Петро I після Астраханського повстання 1705–1706 років  модернізував армію.

Кожне повстання — нова ітерація контролю. Нові інструменти примусу. Нові закони. Нові переселення. Але принципового вирішення — визнання прав народів, включення їх у систему як рівноправних суб’єктів — не існувало ніколи. Тому цикл повторювався.

Від Поволжя до Чечні: один шаблон

Перша чеченська війна 1994–1996 років. Друга — 1999–2009 років. Повстання Дудаєва, Масхадова, Басаєва. Сотні тисяч жертв. Грозний, зруйнований і відбудований двічі.

Для більшості в Росії і на Заході це виглядало як «нова» проблема — породження колапсу СРСР, конкретних особистостей і конкретних обставин.

Але від підкорення Чечні у 1859 році вона не скоряється ніколи остаточно. Повстання 1877–1878 років. Повстання 1917–1922 років. Повстання 1929–1930 років. Депортація 1944 року — коли Сталін вирішив, що найпростіший спосіб вирішити «чеченську проблему» — прибрати чеченців. Усіх. Сотні тисяч людей вивезли до Казахстану і Сибіру за кілька днів. Кожен п’ятий загинув на засланні.

Це та сама логіка, що і марійські заборони 1585 року. Та сама логіка, що і різанина ногайців 1783-го. Зупинити повстання можна тільки якщо прибрати народ.

Башкирія 2022 року. Протести проти мобілізації — наймасовіші в регіоні за десятиліття. «Чому знову башкири? Ми завжди воюємо замість Москви» — ці слова звучали на площах у Уфі. Бурятія, де частка загиблих відносно всього населення набагато більша, ніж серед москвичів.

Те, що відбувається сьогодні, — не нова проблема. Це черговий виток того самого циклу.

Чому Захід цього не бачить

Є кілька причин, чому образ «монолітної Росії» стійко тримається у свідомості міжнародної спільноти.

Перша — інформаційна. Москва завжди контролювала наратив про себе. Повстання не потрапляли в офіційні хроніки або потрапляли як «бандитські заворушення», що швидко придушені. Після повстання Пугачова навіть назву річки перейменували — щоб стерти пам’ять. Те саме відбувалось завжди і у всіх регіонах.

Друга — академічна. Більшість Russian studies на Заході формувалась через московський і петербурзький матеріал — тобто через офіційну імперську перспективу. Черемиські війни, башкирські повстання, тунгусько-якутський спротив практично відсутні у стандартному університетському курсі.

Третя — структурна. Росія ніколи не розпадалась остаточно при житті тих аналітиків, які зараз формують оцінки. СРСР розпався у 1991-му, але Росія пережила — і це зафіксувалось як аксіома стійкості.

Але відсутність видимого розпаду — це не відсутність крихкості. Це відсутність критичної маси або збігу обставин. Поки що.

Що це означає для сьогодення

Повномасштабне вторгнення у 2022 році поставило Москву перед тією самою дилемою, з якою вона стикалась після кожного великого повстання: як утримати розширену периферію, коли центр виснажено?

Мобілізація впала непропорційно на нечисленні народи — бурятів, тувинців, дагестанців, чеченців. Не тому що так вирішили свідомо, а тому що це структурна логіка: периферія платить за амбіції центру. Завжди так було.

Це не означає, що Росія автоматично розпадеться. Але це означає, що сили, які тримають її разом, — не органічна солідарність, а примус. І що примус має свою ціну — як фінансову, так і людську.

Черемиські війни закінчились поразкою повстанців. Але кожна нова ітерація вимагала від Москви більше ресурсів, більш жорстоких методів і нових інструментів контролю. Поволжя так і не стало «своїм» у тому сенсі, в якому Москва хотіла.

Не стало — і не стане.

Це четвертий матеріал із серії «Анатомія імперії». Серія створена на основі «Атласу російського імперіалізму і колоніалізму» — масштабного дослідження УІМ, яке незабаром побачить світ у друкованому та електронному форматі. Далі буде.

«Текст адаптовано за допомогою інструментів ШІ. Оригінальний текст “Атласу” може стилістично відрізнятися».

Проєкт реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.

Публікацію матеріалу створено ГО “Український інститут майбутнього” за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є
відповідальністю ГО “Український інститут майбутнього” та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР ⼀
Єднання.