Китай є прямим конкурентом Сполучених Штатів на глобальній арені та одним із ключових центрів сили в сучасній міжнародній системі. В умовах зростаючої конкуренції між Китаєм і США за вплив і статус провідної держави світу їхнє протистояння охоплює різні регіони та сфери міжнародних відносин. У такій ситуації для середніх і малих держав зростає ризик опинитися об’єктом, а не суб’єктом великодержавної конкуренції.

За цих обставин важливого значення набуває прагматичне та неідеологізоване розуміння концептуальних витоків і практичних інструментів зовнішньої політики Китаю. Метою цього документа є формування реалістичної аналітичної рамки, яка дозволяє оцінювати китайський фактор у категоріях інтересів, можливостей і обмежень, а також виробляти виважені підходи до взаємодії з Пекіном без завищених очікувань і без зайвої конфронтації.

Ключові тези:
 Зовнішню політику Китаю доцільно розглядати у двох вимірах — оборонному та експансіоністському. Такий поділ є аналітичним інструментом і має наближений характер, оскільки значна частина елементів китайської політики поєднує обидві функції.

 Історичні витоки оборонної складової китайської зовнішньої політики знаходяться в досвіді «століття національного приниження». Натомість уявлення про зростання ролі Китаю в міжнародних процесах спирається на цивілізаційно-імперську спадщину.  

 Китайська зовнішня політика є прагматичною. Її стратегічна мета — не встановлення глобальної гегемонії, а зміна ролі Китаю в системі міжнародних відносин і розширення простору для автономних рішень. Межі, напрями та інструменти зовнішньої активності Пекіна окреслено у стратегічних документах з національної безпеки.

 У міжнародній політиці Китай розширює свою присутність переважно через економічні та технологічні інструменти — інфраструктурні проєкти, фінансові механізми та діяльність технологічних корпорацій, як правило, без висування політичних умов. Водночас Пекін поступово формує автономні військові спроможності, необхідні для захисту національних інтересів у визначених пріоритетних регіонах.

 Східна та Центральна Європа не належать до числа стратегічних пріоритетів китайської зовнішньої політики, проте мають для Пекіна прикладне значення. Регіон розглядається як ринок збуту, транзитний коридор між Азією та Європейським Союзом, а також як простір для диверсифікації політичних та економічних зв’язків у межах відносин з ЄС. Водночас підхід Китаю до країн регіону є диференційованим і залежить від їхнього інституційного статусу.

 Припинення активної фази бойових дій в Україні може надати нового тактичного імпульсу діалогу між Києвом і Пекіном. Однак масштаби та глибина взаємодії між державами обмежені низкою структурних факторів, пов’язаних із питаннями безпеки, політичної стабільності та зовнішньополітичної орієнтації України.
 

Форма правління: Комуністична партія Китаю (КПК) виступає центральним і фактично єдиним інститутом формування та реалізації зовнішньої політики держави, забезпечуючи її ідеологічну, кадрову й стратегічну цілісність.

Ідеологія: націоналізм у поєднанні зі спадщиною імперії — цивілізаційний націоналізм.

Ідеологічні витоки: «століття національного приниження» та спадщина Китайської імперії.

Століття національного приниження (1839–1949) — історичний період в історії Китаю, що характеризувався серією воєнних поразок від іноземних держав і, як наслідок, прийняттям Китаєм невигідних політико-економічних умов заради укладення миру. Наприклад, під час Першої опіумної війни (1839–1842) Велика Британія, маючи експедиційний корпус чисельністю близько 18 тис. осіб, завдала поразки силам імперії Цін, чисельність яких у прибережних провінціях перевищувала 200 тис. солдатів. Попри кратну чисельну перевагу, китайська сторона зазнала поразки внаслідок технологічного та інституційного відставання, що призвело до підписання Нанкінського договору та закріплення режиму нерівноправних угод.

Історична спадщина цього періоду в сучасній зовнішній політиці Китаю відображається у формулі: «Китай має бути настільки сильним, щоб іноземні держави не могли нав’язувати йому власні умови». Наслідки століття національного приниження можна умовно охарактеризувати як «оборонну складову» сучасної китайської зовнішньої політики.

Китайська імперія мала передусім культурно-цивілізаційне значення, в межах якого китайська цивілізація запропонувала світові низку унікальних досягнень — винайдення паперу й друкарства, пороху та компаса, а також стійку модель централізованого державного управління, засновану на конфуціанській ідеології та принципах меритократії. Сучасне китайське політичне світобачення значною мірою спирається на цю цивілізаційну спадщину і може бути умовно охарактеризоване як «експансіоністська складова» у сенсі розширення політичної, економічної, інституційної та символічної присутності за межами національних кордонів.

Поділ на оборонну та експансіоністську складові має умовний характер, оскільки значна частина елементів китайської зовнішньої політики (про які йтиметься далі) має подвійне призначення.

Упродовж століття національного приниження Китай неодноразово намагався здійснити транзит політичної влади та зміну форми правління, однак майже всі ці спроби завершувалися фрагментацією колись великої Китайської імперії. За приблизними оцінками, в цей період Китай втратив до 35–40 % території імперії Цін, а кількість загиблих унаслідок боротьби за владу становила від 40 до 60 мільйонів осіб. Століття національного приниження завершилося перемогою Комуністичної партії Китаю, а одним із ключових інструментів внутрішньої легітимації її правління й надалі залишається страх повернення до періоду 1839–1949 років.

Оборонна складова китайської зовнішньої політики

Іноземні війська історично наближалися до Китаю переважно з моря, що зумовило надання морському напряму ключового значення в державній політиці безпеки. Тайванська криза 1995–1996 років, під час якої дві авіаносні ударні групи США були направлені в регіон для демонстрації готовності захистити острів, актуалізувала історичну пам’ять і остаточно закріпила розвиток військово-морського флоту як стратегічне завдання пріоритетного значення.

Станом на сьогодні за кількістю кораблів військово-морські сили КНР уже є співставними з флотом США або навіть перевищують його за чисельністю бойових одиниць. За низкою оцінок, Китай має близько 234 сучасні великі надводні бойові кораблі проти приблизно 219 у ВМС США (станом на 2025 рік), а загальна чисельність китайського флоту сягає близько 370 кораблів. Водночас зберігається якісна перевага Сполучених Штатів за сукупним тоннажем, авіаносним потенціалом і досвідом тривалої океанської експлуатації.

При цьому потенційне військове зіткнення між Китаєм і США не може розглядатися виключно в морському вимірі. Одним із ключових елементів сучасної військової стратегії є інфраструктурна спроможність забезпечувати стале функціонування збройних сил, включно з логістикою, базуванням і міжвидовою інтеграцією

Концепція «трьох острівних ланцюгів»

Концепція «острівних ланцюгів» не є оригінальною розробкою китайського стратегічного мислення, однак у 1990-х роках була переосмислена та інтегрована до військової доктрини КНР. У її межах Тихоокеанський простір розглядається як сукупність острівних дуг, контроль над якими дає змогу обмежувати або, навпаки, забезпечувати доступ зовнішніх сил до ключових морських комунікацій і прибережних зон.

На початковому етапі ця логіка використовувалася Сполученими Штатами в період Холодної війни як інструмент морського стримування Китаю. У сучасних умовах Пекін фактично інвертував цю стратегію: контроль над елементами острівних ланцюгів розглядається китайським керівництвом як засіб обмеження військової проєкції США та зниження вразливості КНР до зовнішнього морського тиску.

Наразі Китай перебуває на першому рівні реалізації цієї стратегії, ключовою точкою якого є Тайвань. Ситуація в регіоні залишається складною, а після прецеденту Гонконгу переговори щодо возз’єднання острова з материком фактично зайшли в глухий кут. Водночас військове вирішення тайванського питання пов’язане зі значними витратами для китайської державності, і відсутнє чітке розуміння того, чи виправдає поставлена мета затрачені ресурси.

Сполучені Штати, зі свого боку, дотримуються політики стратегічної невизначеності, що суттєво ускладнює прогнозування подальшого розвитку подій. Попри дискусії експертів щодо можливого чергового поділу світу на сфери впливу великих держав, адміністрація Трампа частково відновлює в цьому регіоні стратегічно важливі об’єкти військової інфраструктури США часів Другої світової війни, а також здійснює продаж Тайваню рекордних пакетів озброєння.

Південно-Китайське море

Більш активну діяльність Пекін розгортає в Південно-Китайському морі. Цей регіон поєднує в собі як оборонну, так і експансіоністську складові китайської зовнішньої політики. З одного боку, контроль над Південно-Китайським морем дає змогу Китаю зміцнювати позиції в межах першого острівного ланцюга та знижувати вразливість власних прибережних районів. З іншого — регіон має значний економічний потенціал: за різними оцінками, тут зосереджені суттєві запаси вуглеводнів, багаті рибні ресурси, а також проходять одні з ключових світових морських торговельних маршрутів.

2010-ті роки стали періодом, коли Китай розпочав активну реалізацію своєї політики в цьому регіоні, вступивши в конфлікт із положеннями Конвенції ООН з морського права та ігноруючи арбітражне рішення в Гаазі.

Архіпелаг Спратлі. Починаючи з 2013 року, Китай розгорнув масштабні роботи з намиву територій і будівництва штучних островів, у результаті чого до 2016 року було освоєно близько 3 тис. гектарів акваторії. Надалі ці об’єкти послідовно були перетворені на вузли військової інфраструктури. На низці островів з’явилися злітно-посадкові смуги, захищені гавані для військових кораблів, радіолокаційні засоби та системи протиповітряної оборони.

Фактично Китай сформував на архіпелазі Спратлі мережу опорних пунктів, здатних забезпечувати військову присутність у мирний час і швидко переходити до силових сценаріїв у разі ескалації. Попри звернення сусідніх держав до міжнародного суду та ухвалене у 2016 році рішення, яке визнало юридичну неспроможність китайських претензій, Пекін відмовився визнавати вердикт і не змінив свою політику.

Джерело: The New York Times

Парасельські острови. Пекін установив контроль над ними у 1974 році в ході збройного зіткнення з Південним В’єтнамом, однак активна мілітаризація архіпелагу розпочалася у 2010-х роках. Китай розмістив військові об’єкти на восьми ключових островах із понад 130 елементів архіпелагу, а на острові Вуді було створено постійну військову базу з контингентом близько 1 500 військовослужбовців.

Контроль над Парасельськими островами, з одного боку, перекриває противнику прямий доступ до острова Хайнань, де розміщена ключова інфраструктура китайського військово-морського флоту, зокрема компоненти ядерних сил. З іншого боку, архіпелаг є зручною географічною точкою для проєкції сили у напрямку В’єтнаму та центральної частини Південно-Китайського моря. Відносини між Китаєм і В’єтнамом мають статус стратегічного партнерства, однак «за допомогою револьвера та доброго слова можна досягти кращого результату, ніж за допомогою доброго слова».

Мілина Скарборо — ланцюг рифів і скель, розташованих приблизно за 300 км від узбережжя Філіппін і близько 850 км від материкового Китаю. Контроль над цим районом Пекін установив у 2012 році в ході так званого «рибальського конфлікту» з Філіппінами, який на практиці переріс в один із найгостріших політико-військових криз у регіоні за останні десятиліття. Керівництво в Манілі звернулося по підтримку до Сполучених Штатів, спираючись на чинний Договір про взаємну оборону 1951 року.

Втім адміністрація Обами відмовилась від військових заходів, обмежившись дипломатичним посередництвом між Китаєм і Філіппінами. У результаті Філіппіни уклали політичну угоду з Китаєм, у межах якої де-факто визнали контроль Пекіна над мілиною, водночас домовившись про нерозміщення на ній військової інфраструктури. Ця криза стала показовим прецедентом, що продемонстрував межі американських гарантій безпеки в умовах «сірої зони», і суттєво вплинув на подальшу корекцію зовнішньополітичного курсу Філіппін, зокрема на спроби тактичного зближення з Китаєм.

Експансіоністська складова зовнішньої політики Китаю

Китай претендує на роль одного з глобальних лідерів у системі міжнародних відносин, а подібний статус є неможливим без розширення політичного, економічного та військового впливу за межі власного регіону.

У військово-морському вимірі ключовим інструментом проєкції військової сили традиційно вважаються авіаносні ударні з’єднання. Наразі у складі військово-морських сил Китаю перебувають три авіаносці, які, однак, поки що не здійснюють регулярного далекого розгортання за межами акваторії Східно-Азійського регіону. Для повноцінної проєкції сили із застосуванням авіаносних угруповань необхідна розвинена мережа зовнішньої інфраструктури, здатна забезпечувати їхнє функціонування на відстані тисяч кілометрів від національної території.

Пекін прагне уникати використання терміну «військова база за кордоном», надаючи перевагу формулюванням logistics facility, support point або commercial port with access rights. Де-факто йдеться про об’єкти подвійного призначення, які в мирний час функціонують як цивільна або логістична інфраструктура, проте за потреби можуть бути залучені для обслуговування військових сил. Єдиним формальним винятком із цієї моделі залишається військова база Китаю в Джибуті з чисельністю особового складу близько 2 000 військовослужбовців.

Географічно база розташована на Африканському Розі — у стратегічно важливому регіоні, що контролює вихід із Червоного моря у напрямку Суецького каналу та Середземномор’я. У цьому ж районі дислоковані військові контингенти США, Франції, Японії та Італії, що робить Джибуті однією з ключових точок світу з найвищою концентрацією іноземних військових сил і водночас підкреслює зростаючі амбіції Китаю у сфері глобальної проєкції сили.

У контексті інфраструктури подвійного призначення Китай сформував в Індоокеанському регіоні кілька опорних логістичних вузлів різного рівня значущості. До найбільш розвинених і стратегічно важливих об’єктів належать порт Гвадар у Пакистані, інтегрований у китайсько-пакистанський економічний коридор, а також порт Хамбантота у Шрі-Ланці.

Водночас на карті окреслюються потенційні точки розширення китайської присутності, зокрема інфраструктурні проєкти в Танзанії та на Мальдівах, які на поточному етапі не мають військового статусу, однак розглядаються як можливі логістичні вузли у разі зміни регіональної обстановки.

Для порівняння карта також демонструє класичну модель військової присутності США, позначену синім кольором, — мережу повноцінних військових баз і опорних пунктів, що дає змогу наочно підкреслити відмінність між китайською інфраструктурно-логістичною стратегією та американською моделлю прямої військової проєкції сили.

Китай має портову та логістичну інфраструктуру також у Європі й Латинській Америці, однак у цих регіонах вона носить переважно комерційний характер, а потенціал її використання для проєкції військової сили залишається обмеженим. На поточному етапі це підкреслює селективний і прагматичний характер китайської стратегії, орієнтованої на застосування військових інструментів лише в тих регіонах, які мають критичне значення для національної безпеки Китаю.

На відміну від Росії, яка в міжнародних відносинах значною мірою зробила ставку на пряме використання військової сили, Китай розширює свій вплив переважно через економічні механізми, інфраструктурні проєкти та технологічне співробітництво. Сьогодні Пекін посідає провідні позиції в таких секторах як телекомунікації та цифрова інфраструктура (5G), відновлювана енергетика, виробництво акумуляторів і електромобілів, високошвидкісний залізничний транспорт, а також окремі напрями штучного інтелекту та систем обробки великих даних. Відсутність жорсткої прив’язки економічної й технологічної взаємодії до політичних вимог та внутрішніх реформ країн-партнерів дозволила Китаю суттєво наростити свою присутність і в низці регіонів перевершити Сполучені Штати.

Найбільш показовим прикладом є Африка, де товарообіг Китаю з країнами континенту у 2019 році перевищив 200 млрд доларів США, тоді як обсяг торгівлі США з Африкою становив близько 55–60 млрд доларів. Подібна динаміка спостерігається і в Центральній Азії, де Китай упродовж 2010-х років закріпився як провідний торговельно-економічний партнер регіону, випередивши Росію та суттєво перевищивши західні країни за обсягами інфраструктурних інвестицій і кредитування. Водночас співпраця з Китаєм несе для країн-реципієнтів низку структурних ризиків, про які йтиметься в завершальній частині документа.

Вразливості зовнішньої політики Китаю

1. Експортно орієнтований характер китайської економіки залишається однією з ключових структурних уразливостей зовнішньої політики Пекіна. Попри спроби диверсифікації та розвиток внутрішнього попиту, Китай і надалі критично залежить від доступу до ринків розвинених країн і глобальних ланцюгів створення доданої вартості. Взаємозалежність економік США та Китаю має асиметричний характер: за високої вартості розриву для обох сторін саме Пекін є більш уразливим до торговельних обмежень, санкцій і технологічного контролю.

З цієї причини Китай розглядає протистояння зі Сполученими Штатами не як гру з нульовою сумою (війну на виснаження), а як поступову зміну власної ролі в системі міжнародних відносин, у якій тривалий час домінували США.

2. Малаккська протока є «вузьким місцем», через яке Китай здійснює значну частину своєї торгівлі з Європою, Близьким Сходом та Африкою. Через цю протоку проходить близько 60–66 % морської торгівлі Китаю, а також до 80 % його імпорту нафти — ключового компонента енергетичної безпеки держави. Спроби диверсифікувати маршрути постачання через сухопутні коридори та інтерес до Північного морського шляху не усувають цієї проблеми повністю, а лише перерозподіляють ризики, частково створюючи нові важелі впливу Москви на Пекін.

3. Залежність від західних технологій у критично важливих сегментах, насамперед у сфері напівпровідників, залишається суттєвим обмеженням. У 2022 році адміністрація Джо Байдена запровадила масштабні обмеження на експорт до Китаю передових мікрочипів і обладнання для їх виробництва, фактично заблокувавши доступ Пекіна до ключових елементів глобальних технологічних ланцюгів. Попри значні державні інвестиції та спроби прискореного імпортозаміщення, Китай станом на сьогодні не спроможний повністю відтворити екосистему виробництва передових напівпровідників. У 2025 році Пекін асиметрично обмежив експорт окремих рідкісноземельних металів, створивши коротко- та середньострокові важелі впливу на США й Європу.

4. Зростання впливу Китаю спонукає сусідні держави до поглиблення військово-політичного та оборонного співробітництва, насамперед із метою балансування зростаючої потужності Пекіна. Водночас ступінь готовності регіональних держав до довгострокового протистояння з Китаєм залишається обмеженою. Навіть Індія — ключовий регіональний конкурент Пекіна — зберігає стратегічну автономію та восени 2025 року пішла на часткове політичне зближення з Китаєм, прагнучи продемонструвати неприйнятність тиску з боку США, зокрема у вигляді тарифних обмежень за торгівлю з РФ.

Інтерес Китаю в Східній Європі та в ЄС

Східна Європа не належить до числа пріоритетних регіонів зовнішньої політики Китаю, однак становить для Пекіна прикладний інтерес. Регіон розглядається передусім як ринок збуту, транзитний коридор між Азією та Європейським Союзом, а також як простір для диверсифікації політичних і економічних зв’язків у межах відносин з ЄС.

Водночас інтереси Китаю в регіоні мають диференційований характер і залежать від інституційного статусу конкретних держав. У країнах-членах ЄС, наприклад, в Угорщині, Пекін прагне закріпитися як промисловий і технологічний партнер, використовуючи доступ до єдиного ринку та внутрішні політичні суперечності Європейського Союзу. У державах поза межами ЄС, включно з Сербією, Китай діє більш вільно, реалізуючи інфраструктурні та промислові проєкти без жорстких регуляторних обмежень. Щодо Білорусі — Китай зберігає обмежену промислову й інвестиційну присутність із потенціалом експорту до ЄС, водночас не допускаючи посилення позицій Росії в регіоні.

Станом на сьогодні Європейський Союз перебуває у стані структурної кризи. По-перше, попередня модель його економічного розвитку, заснована на логіці «закуповувати дешеві енергоресурси в Росії та експортувати продукцію з високою доданою вартістю до Китаю», втратила актуальність. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну змусило ЄС у прискореному режимі диверсифікувати джерела енергопостачання, що призвело до зростання витрат і зниження конкурентоспроможності європейської промисловості.

Водночас багаторічне розширення економічних зв’язків між ЄС і Китаєм спричинило формування нової залежності Брюсселя від Пекіна, що найяскравіше проявляється в автомобільному секторі та в процесі переходу галузі на електромобілі. Китай упродовж багатьох років системно субсидував розвиток власного сектору електромобілів, що дозволило китайським виробникам запропонувати більш конкурентоспроможну за ціною та функціональними характеристиками продукцію. У результаті китайські автомобілі дедалі активніше витісняють європейські, включно з німецькими концернами, на ринку ЄС.

За цих умов Китай перехоплює ініціативу в одному з ключових промислових секторів Європи, тоді як ЄС демонструє обмежену готовність до жорстких протекціоністських заходів, побоюючись відповідних кроків з боку Пекіна та подальшої ескалації торговельно-економічного протистояння.

У сфері безпеки криза Європейського Союзу має ще глибший характер. Як у США, так і в самій Європі на вищому політичному рівні публічно обговорюється сценарій фрагментації НАТО. Водночас спроможність ЄС до самостійного військового реагування на геополітичні виклики в умовах зростаючої турбулентності міжнародної системи залишається під великим питанням.

Окрім цього, попередні підходи до балансування впливу США в Європі шляхом залучення Росії, в нинішніх умовах видаються вкрай проблематичними. Повномасштабна війна РФ проти України фактично нівелювала цю логіку на невизначений термін, позбавивши Європу одного з традиційних інструментів стратегічного маневру. На перший погляд така ситуація могла б створити вікно можливостей для Пекіна з метою розширення свого впливу та зміцнення позицій у глобальному протистоянні між США та Китаєм, однак цей крок залишається надто радикальним для еліт усіх сторін, до якого вони наразі не готові.

Перспективи українсько-китайських відносин

Системна криза в Україні має глибший характер, ніж у Європейському Союзі. Питання гарантій безпеки, формату довгострокових відносин із Заходом і стійкості фінансової підтримки залишаються на високому ступені невизначеності, тоді як стратегічна інфраструктура функціонування держави зазнала суттєвих втрат унаслідок тривалих бойових дій.

За цих умов формується потенційне вікно можливостей для залучення Китаю, насамперед з огляду на його досвід реалізації масштабних інфраструктурних проєктів на постконфліктних територіях і країнах, що розвиваються. Ймовірно, Пекін виявить інтерес до цього процесу, однак ступінь і формат його участі обмежуються низкою структурних і політичних чинників.

По-перше, кейс підприємства «Мотор Січ», у межах якого формально комерційну угоду було анульовано з політичних мотивів, став для Китаю прецедентом обмеження масштабної економічної присутності в Україні. У китайському експертному та політичному дискурсі це рішення стійко інтерпретується як результат зовнішнього тиску з боку Вашингтона, спрямованого на стримування розвитку китайських технологічних можливостей. Водночас це був не єдиний негативний досвід для Пекіна: попередня співпраця у межах кредитної угоди з ДПЗКУ також підірвала рівень взаємної довіри. Станом на 2021 рік для США вже існував історичний прецедент, коли придбання недобудованого авіаносця Миколаївського суднобудівного заводу комерційною структурою дозволило Китаю отримати критично важливі технологічні та інженерні рішення, які згодом були використані при формуванні власного авіаносного флоту.

У результаті Україна сприймається Пекіном як держава з обмеженою автономією у зовнішньоекономічній та зовнішньополітичній діяльності, в реалізації якої визначальну роль відіграють позиції західних партнерів. Додатковим чинником погіршення двосторонніх відносин стали публічні звинувачення на адресу Китаю з боку українського керівництва.

Повоєнне оновлення політичних еліт в Україні, а також прогнозоване «похолодання» у відносинах із Заходом за підсумками завершення повномасштабного вторгнення Росії теоретично здатні надати тактичного імпульсу діалогу з Пекіном. Водночас ці зміни не усувають ключової структурної проблеми — політичної нестабільності України. Для Китаю принципове значення мають передбачуваність влади на горизонті 20–30 років, відсутність різких змін зовнішньополітичного курсу та мінімізація впливу суспільного тиску на стратегічні рішення. У цьому контексті Україна у сприйнятті Пекіна асоціюється з циклічністю політичних криз, зміною еліт та впливом громадянського суспільства. Навіть за сприятливого розвитку подій трансформація цієї моделі потребувала б десятиліть, однак до того моменту глобальна обстановка у світі може вже суттєво змінитися.

В оцінці методів зовнішньої політики Китаю не варто плекати ілюзій. За стриманими дипломатичними формулюваннями Пекін діє прагматично й жорстко, послідовно реалізовуючи власні інтереси. Китайська модель економічної взаємодії передбачає активне використання кредитних інструментів та інфраструктурних інвестицій на формально вигідних умовах, які, однак, у разі неспроможності держави—позичальника виконувати зобов’язання можуть призводити до передачі контролю над стратегічно важливими активами або укладання довгострокових концесійних угод. Найбільш показовим прикладом є порт Хамбантота у Шрі-Ланці, який після боргових труднощів було передано китайській компанії в довгострокову оренду. Подібні механізми реструктуризації заборгованості із розширенням китайської участі в управлінні інфраструктурою фіксувалися й в окремих транспортних та енергетичних проєктах у країнах Південно-Східної Азії та Африки. У підсумку така модель співпраці здатна формувати довгострокову економічну й політичну залежність від Китаю, навіть якщо формально вона залишається в межах комерційних угод. Така логіка добре вписується в класичну китайську стратегічну традицію. Сунь-цзи зазначав: «спокушай вигодою і, коли противник утратить стійкість, дій рішуче», підкреслюючи, що створення залежності є ефективнішим інструментом, ніж прямий примус.

Водночас повоєнна ситуація в Україні не залишає Києву можливості повністю ігнорувати китайський чинник або «спалювати мости» з Пекіном. Базовий інтерес до співробітництва, ймовірно, зберігатиметься в обох сторін, однак його масштаби та зміст об’єктивно стримуються окресленими вище структурними проблемами. За цих умов ключове правило взаємодії з Китаєм можна сформулювати так: «погоджуватися на те, що держава здатна швидко й гарантовано повернути». Інакше зростає ризик тиску з боку Пекіна на чутливі для України економічні та інфраструктурні елементи.

Окрім цього, у вибудовуванні відносин із Китаєм слід враховувати універсальний для великих держав механізм впливу на політичні еліти менших країн. Економічна залежність, корупція, персональні інтереси та прагнення правлячих груп зберегти владу нерідко стають інструментами зовнішнього впливу. В умовах внутрішньої політичної кризи такі еліти схильні зміщувати зовнішньополітичний курс держави у бік того великого гравця, який готовий забезпечити фінансову, політичну або персональну стабільність чинного режиму. З огляду на вищезазначені особливості китайської зовнішньої політики, взаємодія України з Пекіном потребує виваженого та прагматичного підходу. Співпраця з Китаєм має розглядатися як приваблива опція для економічного відновлення та диверсифікації зовнішніх зв’язків, однак вона має будуватися на принципах контрольованої залученості. Пріоритет доцільно надавати проєктам із чіткою економічною логікою, відносно швидкою окупністю та зрозумілими фінансовими параметрами, намагаючись уникати довгострокових кредитних зобов’язань, що можуть створювати політичну вразливість.

Публікацію матеріалу створено ГО “Український інститут майбутнього” за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є
відповідальністю ГО “Український інститут майбутнього” та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР ⼀
Єднання.

Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.